В середньому по 44 центнери зернових культур зібрали з кожного гектара на чималих площах у складних погодних умовах нинішнього літа трудівники ТОВ «Агрофірма ім. Макара Посмітного» Березівського району. Жнива хлібороби завершили, підбивають підсумки зробленого, накреслюють плани на наступний рік… А в моєму нотатнику ще теплі записи з полів, де так наполегливо виборювався дорідний урожай. Хотілось би поділитися враженнями від зустрічей із майстрами-степовиками, які протиставили непогоді набулу за багато літ кмітливість, старанність…
– Оцією польовою ґрунтівкою, що ми їдемо до жниварів, певне, весною 1926 року грязюкою тягнули із Сербки волами до першого на Одещині ТСОЗу трактор ХТЗ. Був серед дядьків-хліборобів, що об’єдналися, і недавній учасник громадянської війни Макар Посмітний, який одноосібником вже заявив про себе добрим господарюванням. Той «хетезик» стоїть на п’єдесталі в Розквіті, а сучасну техніку, яку закупили, хіба з ним зрівняєш: до ста тонн за світловий день намолочує чи не кожен наш комбайнер, – уміло керуючи легковиком і встигаючи розмовляти по мобілці зі спеціалістами, конторою, неспішно розповідає про себе і про перші роки директорства у ТОВ «Агрофірма ім. Макара Посмітного», середнього зросту, міцно збитий чоловік, економіст за професією Олександр Олександрович Родік.
Я вже з ним трохи знайомий, але випала нагода зустрітися на районній нараді, і він запросив побувати на збиранні пшениці. Ячменю 9,5 тисячі тонн вони встигли вихопити – за ясної погоди. А в небі, вже як їхали з Березівки, почало погуркувати.
Із болем розповідав Олександр Олександрович, яким далеким від посмітнівського колгоспу прийняв господарство. Одних боргів попередні керівники залишили майже 13 мільйонів гривень.
Сам Родік із сусідньої Кіровоградської області. Справу із землею має немало-небагато сорок років. Був і головою колгоспу, працював і в райдержадміністрації, а це запросила прийняти ще геть недобиту агрофірму корпорація «Приват-агро». Погодився з умовою, що дадуть кредити.
За п’ять років роботи на новому місці розрахувалися із банками, придбали новітню потужну техніку – кілька закордонних комбайнів, тракторів, спеціальну техніку, зразкові сівалки. А головне – посмітнівці повірили у нового керівника.
– Я відчув, що не пропав у людей отой дух господарювання, що його мав Макар Онисимович. Уявіть собі: почати вертатися на село колишні його жителі. Молоді і літні односельчани, а також ті, що за рахунок господарства здобували професії. А робочі руки, особливо досвідчених спеціалістів, потрібні. Але і трапляються негативні випадки? Дехто з фермерів забур’янює свої ділянки, не засіва. Окремі селяни ще не наважилися здати до товариства з обмеженою відповідальністю паї, не дотримуються правил сівозміни, земля втрачає свою силу…
– Звичайно, шкребе по серцю, коли бачиш у полі бур’яни. А гляньте на наші масиви, їх не знайдеш. Маємо тепер 8 тисяч гектарів, деякі ділянки орендуємо у сусідів, – порушував дорогою мовчанку Родік.
– Та на розмову не випадало часу: не вгавала у легковику мобілка: то дзвонили з прокуратури (ще не закінчена тяганина з кредитами колишніх керівників агрофірми), то уточняв головний агроном Василь Миколайович Довжанський куди переводити із обмолочених ячменів збиральну техніку. А то і сам директор турбував своїх колег-директорів березівського та раухівського елеваторів: скільки можуть прийняти вологого зерна від їхнього господарства…
І недарма він дзвонив останнім: під вечір, коли ми встигли лиш заскочити у другий, Онорівський відділок, вперіщив дощ. І затягнувся на всю ніч. Вибралися на асфальтівку, і директор поквапився до мехколони, що прибула на вивезення зерна із їхньої корпорації.
Колона спинилася біля машино-тракторного парку, оновленого вже за нового директора. Він розміщений на старому місці, тільки розширився, заасфальтований. Кожна сівалка, машини мають свої стоянки, документацію, за ким що закріплено.
Із майстерні вийшов засмаглий мій давній знайомий, у свій час, при Посмітному, знаний на Одещині механізатор-кукурудзовод, що брав з гектара на неполивних землях по 80 – 90 центнерів зерна, Микола Миколайович Лабунський.
Не сидиться вдома пенсіонеру. У майстерні він допомагав синові Сергію полагодити колісний трактор. Власне, син теж досвідчений механізатор, але батькова кмітливість не завадить. Прийшов із дідом до батька і онук Максим: є в кого набиратися розуму. Після закінчення школи вже знає, що свою долю пов’яже із землею, з хліборобством, обравши технічну професію. Такий у них, Лабунських, рід – сіяти і збирати…
Заасфальтований машино-тракторний парк густо вкривається бульбашками, а ми бесідуємо біля токарного верстата з Миколою Миколайовичем про його рідне село Розквіт, його ровесників, друзів. – Ми, як пшениця, приросли своїми коріннями до землі, каже ветеран. – Я півстоліття трудився з Макаром Онисимовичем. Ото була людина! Він жодного свого слова, а тим паче, обіцянки чимось допомогти не порушував. Не шукав слави, вона сама його знаходила. Он у нашому парку барельєфи 12 Героїв Соціалістичної Праці на постаменті, а Посмітному це високе державне звання присвоїли двічі. Із дружиною Палажкою Гаврилівною виховали шістьох дітей. Він голова, а вона – ланкова. Ото скільки Палажка Гаврилівна висапає – і була норма. Звичайно, не усім це вдавалося, але на неї жінки і дівчата рівнялися. Скажу відверто, що і ланкова Посмітна заслужила Золоту зірку. Правління висувало її кандидатуру, але вони щось там у сім’ї порадилися, і в списках лишився один Макар. Скромність переважила. А інші нагороди вона мала. Дуже поважали сільчани Палажку Гаврилівну. Їй було вже сім десятків літ, а виходила на гарман перебирати з подругами качани. І онуки пішли за ними. Ось Макар Іванович Посмітний вивчився на агронома. Вирішив у сучасних умовах взятися за фермерство. Дід же його їздив до американців-фермерів і працював там кілька місяців, впроваджував передові методи господарювання у себе на землі…
То хлюпне дощиком, то вдарить сонце – отакі примхи у погоді нинішнього літа в жнивну пору на Одещині.
І знову під колеса легковика стелилася польова дорога: де пшениця підсохла і можна було молотити, комбайни вивели напряму. Після ранкового наряду з головним агрономом агрофірми Василем Миколайовичем Довжанським, порівняно молодим спеціалістом, який закінчував Одеський аграрний університет, спішимо до агрегатів у сербському відділку. До Розквіту Довжанського запросили на посаду головного агронома невипадково: звідси дружина Марія Василівна. Практики набував у колишнього головного агронома Івана Івановича Заворотнюка, який на пенсії продовжує фермерувати. Марія Василівна – його племінниця, бухгалтерує. Вона із тих Заворотнюків, які родинами організували з Макаром Онисимовичем ТСОЗ.
Небагато залишали село, обравши професії до душі, а в основному нащадки – хлібороби. Коріння роду, а коли образно – всіх об’єднав мудрий Макар Онисимович Посмітний – посмітнівське коріння.
Головний агроном – людина спокійна, неметушлива, зате може безпомилково назвати всі тридцять сортів, які випробовувалися на полях і прижилися, і назви нових сортів, які закріплюються в останні роки. Має агроном тісні зв’язки із вченими Одеського селекційно-генетичного інституту, знає багатьох особисто.
– О, дивіться, вухаті перебігли дорогу, – на одному з поворотів, вимкнувши мобілку, захопивсь Василь Миколайович. – Слава богу, що у степу є дичина, аж легшає на душі, коли почуєш здалеку зозулю, з’явиться невідь-звідки лисеня, залітають фазани у яри… Потрібна гармонія в природі. От молотить, заважає негода, а гляньте, як піднялися соняшники, стебла кукурудзи, наливаються соками цукрові буряки. Ми менше, як по 500 центнерів цукрових коренів, не берем. Ордени за буряк мають жінки-посмітнівці, але тепер усі процеси по механізовано. Та незважаючи на негоду, збираємо з гектара пшениці 45 – 50 центнерів. А ось на цьому полі, що справа, вчора намолотили по 60 центнерів. Зерно відправили з бункеру напарники Олександр Дмитрієв та Олександр Себов, яким вручено на початку жнив новий зарубіжний комбайн. Я сам на такому працював – зручно: в кабіні нежарко, легко піддається управлінню, – захопившись, мабуть, побаченими у жнива зайцями, на якісь хвилини став відвертішим.
Повів мову про своє навчання в Одесі, про море. А ще про молодих практикантів, бо і сам недавно був на їхньому місці:
– А тут тобі у полі і пшенична гладінь, як морська, і заплави біля ярів, залітають замість чайок голуби…
Як і директор Олександр Олександрович Родік, з яким я намотав у перший день до 300 кілометрів на робочому легковику, головний агроном часто спілкувався по мобілці із конторою, з машино-тракторним парком, куди прибули від кооперації вантажні автомашини для перевезення зерна нового врожаю; то з механічною майстернею, з екіпажами на збиральних агрегатах, уточнюючи переїзд на щойно звільнені ділянки.
Добре знаючи обставини на жнивах, Василь Миколайович пояснив:
– Потрібно під’їхати в Онорівку. Прибули науковці подивитися, де будуть розміщати наступного року соняшник для випробувань. У нас вже два десятки років висіваються нові високоврожайні гібриди. От негода заважає збирати колоскові, а іншім культурам – рай. Пішли в ріст цукрові буряки, наливаються шапки соняшнику. До речі, буряків ми щороку з гектара накопуємо по 450 – 500 центнерів. Добра цукристість, і маємо додатково кошти до каси…
А зустрівшись з вченими, Василь Миколайович продовжував:
– Я вже називав сорти, які висіваємо. У нас охоче беруть зерно для нового засіву інші господарства. Навіть були і кондитери, до «Одеського короваю» ми додаємо й свою частку. Бачили, які пухнасті хлібини виносять на обід механізаторам куховарки, одріжеш скибку – смакота, не треба і масла…
Слухаючи ліричну оповідь про якість хлібин, які печуть в Розквіті у пекарні, побудованій і оснащеній ще при Макарі Онисимовичі, я теж перейнявся настроєм агронома, згадавши, як мудрий голова вгощав нас, журналістів, щойно випеченими калачами, запросивши на хліборобське свято. І водив тоді на тік, показував саморобну віялку, зроблену у колгоспній кузні за його особистими кресленнями. Та віялка ще працює і посьогодні, нею очищають ріпак. Значить – живуть посмітнівські традиції, підніметься господарство….
А ще на жнивах, які вже завершились і підбито підсумки, – гектар видав по 44 центнери на круг пшениці та озимого ячменю, зібрано майже 20 тисяч тонн дорідного зерна, я зустрічався із метикуватим завідувачем гаражу транспортної техніки Сергієм Рахнянським, який залишив в Одесі роботу таксиста і вернувся до рідної домівки. Після закінчення професійно-технічного училища він здобув у технікумі професію механіка, а нещодавно ще й одержав диплом інженера. Багато розповідали про становлення агрофірми у новій формі реорганізованого господарства його головний інженер Олександр Павлишиниць, начальник механізованого загону Василь Шевчук та інші керівники середньої ланки. І що, помітно – люди це все молоді, ґрунтовно знають свої професії, випробувані спеціалісти. Агрофірма ім. Макара Посмітного поповнюється молоддю.
Перегортаючи свій дорожній нотатник, спинився на записі про Розквітівський сільський парк, де розміщений і Будинок культури, і підноситься пам’ятник організатору першого сільськогосподарського колективу, двічі Герою Соціалістичної праці Макару Онисимовичу Посмітному. А збоку, на п’єдесталі піднявся з лемехами-трійчатками перший тракторець Харківського заводу, яким молодий хлопець Іван Барда виорав першу борозну, розорав земельні і духовні межі між людьми.
У парку і постамент з барельєфами Героїв Соціалістичної Праці, де у вечірню пору можна зустріти малечу і школярів, бабусів і дідусів, які розповідають молоді і гостям про героїчне минуле цього краю, про високе покликання хлібороба.
Міцно вростають у рідну землю нащадки відомих трударів, щоб Україна багатіла талантами, появлялись нові сторінки в її легендарному історичному літописі.
Насамкінець хотілося б згадати поетичні рядки зі своєї поеми «Заповідаю долю», присвяченої пам’яті Макара Онисимовича Посмітного:
У лісосмузі між акацій,
Між абрикос, шипшин, глодів
Заснули хлопці після праці,
Сплять комбайнери молоді.
Нема коли хоч на хвилину
Присісти вдома на поріг.
Їм сняться сни перепелині,
Дівчата милі на порі.
Петляють поміж них зайчата,
Повибігавши з-під валків…
О, золоте пшеничне щастя,
Назбиране на сто віків.
Зерниста тиша.
Ані гуркне.
Ще встигнуть хлопці долюбить…
І зорі падають у бункер,
Щоб вищими зійшли хліби.
