Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Свята правда про війну
Катя Янкова, учениця 11-го класу НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів-гімназія», смт Любашівки
Торік моя вчителька Жанна Анатоліївна Тихомирова відвідала у Києві Музей Великої Вітчизняної війни. Перше, що кинулося їй у вічі, – солдатські шинелі (з одного боку зали) й білі хустинки з жіночих плечей (з другого) – промовисті символи воєнного лихоліття.
Серце у жінки защеміло. Вона пригадала свою бабусю Ганну, яка так і не дочекалася з фронту чоловіка, Миколу Семеновича Химченка. Сама онучка знала про дідуся лише з розповідей рідні та старих фотографій.
На одній з них він – бравий кавалерист Червоної Армії. Сфотографувся на згадку перед поверненням зі строкової до рідного села Дмитрівки Комінтернівського району. Невдовзі, у 1930 році, Микола Химченко побрався з миловидою дівчиною Ганною Рибчинською. Тож на іншому фото – щаслива сільська родина з маленькою донечкою Вірою на руках (майбутня мати Ж.А. Тихомирової).
Обоє молодят були з багатодітних сімей, тож покладалися тільки на власні руки та сили. Як розповідала бабуся своїй онучці Жанні, вони з чоловіком жодного разу не зустрічали схід сонця вдома – воно їх заставало уже в полі. У 1932 році молоду родину розкуркулили і відправили в Астраханську область.
– А які ж вони були, куркулі? – досі дивується Жанна Анатоліївна. – Важкою працею дідусь Микола заробляв на хліб насущний...
Родині вдалося повернутися додому із заслання. Та спокій перервала війна. Глава сімейства разом з односільчанами вирушив боронити Вітчизну. Лише один-єдиний раз випало подружжю знову зустрітися, коли військова частина, в якій служив Микола Химченко, визволяла від ворога Одещину і проходила поблизу рідного села. Потай вночі солдат забіг додому, аби побачитись з дружиною та дочкою, упевнитися, що живі-здорові. Чоловік і не здогадувався, що востаннє обіймає дорогих йому людей. Не знали цього і його дружина Ганна та дванадцятирічна донька Віра, які довго проводжали його степовою дорогою, а потім махали услід білими хусточками...
Через багато років, ставши бабусею, Ганна Іванівна розповідала своїм онукам, що дідусь загинув, визволяючи Польщу чи Чехословаччину, але де його могила, ніхто не знає.
Немає сьогодні серед живих близьких Жанни Анатоліївни – ні бабусі Ганни, ні матері Віри, і уточнити події минувшини немає в кого. А у селі Дмитрівці досі стоїть дідусева хата, у якій живуть онуки. Не завжди випадає нагода зустрітися усім рідним, зібратися разом. Останнього разу Жанна Анатоліївна приїхала на батьківщину за сумних обставин – на похорон брата. Якраз тоді за портретом, що висів на стіні, знайшли лист з фронту, датований 14 квітня 1944 року. Про нього бабуся ніколи не розповідала, тож онуки і правнуки з цікавістю його читали:
«...Дорогая жена, я при защите Родины уже ранен четыре раза, во время последнего был в отпуске в Саратовской области в колхозе, а в настоящее время опять в рядах рабоче-крестьянской армии и опять буду громить врага до конца. Получишь письмо, не пожалей труда, напиши... Ты, наверное, думала, что и костей нет моих, но я еще жив, а дальше не знаю, что будет. Дорогая Анюта, пиши, кто жив, кого немец угнал в Германию, кто остался из мужчин...»
Цей лист дідуся, розповідає Ж.А. Тихомирова, розбурхав спогади, захотілося зібрати усі старі родинні знімки. Тому взяла з батьківської хати пожовклі фотографії, склала в альбом. Вклала туди й лист з фронту – ще одну сімейну реліквію. Час від часу жінка гортає його сторінки, у неї виникає багато запитань, але чекати відповіді немає від кого. Тому радить усім пам’ятати своє коріння, вести родовід. Це потрібно нащадкам.
Роман КИРИЧЕНКО, учень 10 класу ЗОШ
І – ІІІ ступенів, с. Загнітків, Кодимський район
Я – син солдата, що служив у 14-й армії генерала Лебедя, онук матроса Чорноморського флоту, правнук воїна-розвідника, що обороняв підступи до Сталінграда. Всі вони, мої рідні, свого часу були захисниками Вітчизни, та найбільшу гордість викликає мій прадідусь. Він полив святу землю своєю кров’ю – щоб сонце ясно світило з небес, щоб мир панував на землі, щоб юнь не падала у кривавих боях, а засівала ниву добірним зерном.
Війна, та далека примарна війна, пройшла через душу й серце мого прадідуся Сергія. Навіки вкарбувалися в мою пам’ять його розповіді про ті події.
Він став піхотинцем. «Піхота – цариця полів», – з усмішкою повторює прадідусь. Але невдовзі перевели його у розвідроту. Став розвідником.
І досі, розказує, сняться йому нічні вилазки за «язиком». Тиша навколо, наче в перший день творення світу, а ти йдеш, сторожко оглядаючись, слід у слід, щоб не потривожити ту тишу, що справіку накриває землю вночі. І не віриться, що десь недалеко, зовсім поряд – ворог, що його треба взяти. А для цього когось, можливо й убити. Бо ж війна…
Його поранило тоді, коли вони тягли зв’язаного «фрица», що впирався, крутив головою, щось белькотів.
Розривна куля влучила в стегно. Пронизливий, як удар ножа, біль… Ще ступив пару кроків і упав. Мовчки. Бо не можна було тишу порушити… А далі – шпиталь. Майже рік виходжували його. Там же знайшла його звістка, що народилася донечка, та невдовзі й померла. Так і не побачив своєї кровиночки… Зціпив зуби солдат, у подушку капали скупі сльози, а в голові молоточком вистукувало: «На фронт! На фронт! Нищити нелюдів!..» Та не довелося йому більше воювати: нога, зранена, порізана, знекровлена, не слухалася(спасибі хірургам, що не відрізали, без протезів обійшлося); списали, як тоді казали, в запас. І хоч не довелося йому брати участь у вирішальних боях за Сталінград, подумки був з друзями, в окопах, на передовій. Він виконав свій обов’язок – солдата, захисника. І в тій Великій Перемозі є і його крапля крові.
Коли ми приїздимо до прадідуся, він одягає святковий піджак з нагородами, серед яких – найдорожча, зароблена кров’ю – медаль «За відвагу». Солдатська нагорода… І знову тече некваплива розповідь про бої, про важку роботу на війні.
Хочу, аби ми, молоді, ніколи не забували, якою ціною дісталося нам щастя жити на своїй землі.
У бабусі зберігається репродукція картини: на землі стоять матері, дружини, наречені. Скорботні очі звернені до неба, руки у мольбі підняті до Бога. А там, в небесах, у солдатських шинелях, з автоматами в руках, ідуть і йдуть їхні кревні: чоловіки, батьки, сини. Йдуть з непам’яті у вічність, твердо ступають по хмарах. Такі рідні, молоді, вродливі… Завжди, коли ми розглядаємо цю картину, бабусині очі сповнюються сльозами. Ті сльози – одвічна жіноча туга і людяність – не дадуть забути те, що кривавою сторінкою вписано в нашу історію. Бо це – запорука того, що ніколи не вибухне війною людська ненависть, не буде більше смертей, а буде мир. І зберегти його – наш обов’язок.
Герої, герої, герої… У кого груди в орденах і медалях, а в кого – одна нагорода, та не менш цінна, бо і вона дана за пролиту кров, за відібрану юність. І всі вони, ті, хто пройшов суворими дорогами війни і постав пам’ятниками на далеких і близьких рубежах Вітчизни, і хто дожив до наших днів – варті найвищих нагород – вічної поваги і пам’яті своїх нащадків. Не на роки. На віки.
В. Маньковський, учень 8-А класу школи-ліцею, м. Кодима
Чергового разу відзначили День Перемоги, вшанували ветеранів, згадали загиблих воїнів та тих, хто повернувся з війни і помер від ран.
А в мене стоїть перед очима старенька жінка, яка тримає в руках пожовкле фото і пильно вдивляється в такі рідні і дорогі риси обличчя. По її щоках течуть сльози, але чому? Мабуть, тому, що це єдине фото її синочка, який не повернувся з поля бою в роки війни. З її вуст злітають ледве чутні слова: «Голубе мій, чому доля не дала тобі можливості розправити крила для високого і щасливого польоту? Чому залишили мене сиротою? Я знаю, це страшна війна розправила свої чорні крила над долями таких, як ти, молодих, сповнених мрій і сподівань».
Її думки перервали якісь голоси. То повз вікна йшли вже дорослі онуки синового друга, весело розмовляючи. І тільки тепер крізь маленькі шибки вона побачила вишню, що вбралася в білий цвіт, мов наречена до шлюбу. Згадала, як же її синочок любив цю пору року, коли цвітуть вишні! Отже, знову наближається пам’ятна дата, коли всі святкуватимуть День Перемоги.
Ця жінка – це моя прапрабабуся Анастасія Андріївна Денисенко. Її син, Остап Денисенко, загинув у роки Великої Вітчизняної війни, захищаючи рідну Україну. Вона дуже хотіла знайти могилу свого сина. Хотіла відправити похорон за християнським звичаєм. Але в той час вона не змогла цього зробити. І тільки ми, онуки, правнуки та праправнуки за даними військового архіву через 65 років знайшли, де і за яких обставин загинув її син Остап. Ми їздили на його могилу в село Гребінки Васильківського району Київської області, завезли землю з його рідного села Зелений Кут Котовського району. Були присутні при встановленні стели, де викарбуване його ім’я. Остапа Федоровича нагородили пам’ятною медаллю «90 років Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України» (посмертно), яку вручили племінниці Остапа Федоровича – моїй бабусі. За заповітом Анастасії Андріївни було відправлено похорон за всіма християнськими звичаями. Ця подія зворушила всю нашу велику родину, а невгамовний біль душі моєї бабусі Віри Автономівни Перепелиці вилився в такі рядки:
Давно відгриміла війна,
Окопи травою покрились.
І лише мати одна
Стоїть, на ворота схилилась.
Думи в неї чорно-сумні.
За любим синочком страждає.
Згорів він у пеклі війни.
А могила де? І досі не знає.
Вже й вишні в котрий раз одцвіли,
Що так полюбляв Остапочок.
Онуки у друга вже підросли,
А мати все кличе:
«Синочку, синочку…»
Ми, підростаюче покоління, повинні поважати і пам’ятати тих, хто віддав своє життя за наше сьогодення. Ми повинні знати правду про наше минуле, щоб у майбутньому не допустити таких страхіть, коли земля здригається від болю і чути материнський плач, а рідна ненька Україна тужить за своїми дітьми.
