Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Свята правда про війну
Роксолана Олійник, учениця 10-го класу Загнітківської школи Кодимського району
Я хочу знати всю правду про Велику Вітчизняну війну, і тому ловлю кожне слово своєї бабусі Зіни, коли сідаємо всією родиною навколо неї, і вона веде свою тиху сповідь. Дослухаюсь до кожного слова своїх односельців – ветеранів війни, підпільників, тих, хто сьорбнув ту гірку чашу страшного лихоліття.
Моя бабуся Зінаїда Сергіївна Колісник народилась 1927 року у селі Загнітковому у селянській сім’ї. Вона була 13-річним дівчам, коли літнім червневим ранком 22 червня 1941 року страждання і біль увірвались у кожну радянську оселю. Того ранку, розповідає бабуся, всі подорослішали. Тривога полонила серця, огорнула тугою жінок, які проводжали на фронт своїх чоловіків, синів, братів. Вдома залишились тільки люди старшого віку, жінки і діти. Батько моєї бабусі Сергій Дементійович Міхалков, разом з синами Михайлом і Тихоном, теж пішов захищати рідну землю від ворога і дійшов з боями в лавах Червоної армії аж до Берліна.
Бабуся згадує, коли у 1941 році село зайняли румунські війська, дітей і жінок змушували тяжко працювати. За найменшу провину – били нагайкою. Діти були налякані, коли у селі порядкували ворожі солдати.
На дорогах війни з нашого села Загніткового полягло 597 чоловік. Стільки ж родин не дочекались з війни своїх рідних. Коли їм приносили маленькі трикутники з чужим почерком, з-під них тікала земля. І тільки думка про малих діток, яких необхідно було підняти на ноги, змушувала пережити горе і винести на тендітних жіночих плечах всі тяготи воєнних літ.
Бабуся каже, що в ту лиху годину наших людей не полишала впевненість у перемозі, в тому, що ворога буде розбито. Адже патріотичні почуття додавали сил і мужності радянським людям, які зустріли весну 45-го року і звільнили країни світу від коричневої чуми.
Багато доль нещадно понівечила війна, розкидала по світу. Нашій родині пощастило: батько моєї бабусі з її братом Михайлом повернулися з фронтових доріг. А Тихон поліг смертю хоробрих, і його прах покоїться у братській могилі в Чехії.
Довгоочікуване визволення прийшло у село у 1944 році. У великій вітчизняній війні брали участь 1021 чоловік. Сьогодні у нашому селі проживає 7 ветеранів – учасників бойових дій, 140 учасників Великої Вітчизняної війни, 1 партизан, 23 вдови фронтовиків. Кожен з них заслуговує на шану і повагу.
Але, на жаль, сьогодні не настільки гідне життя наших ветеранів, як вони на те заслуговують.
Низько вклоняюсь ветеранам за їх ратний подвиг, за мирне небо, за ясне сонце, за світле завтра, за те, що я живу. Живу за себе і за тих, хто поклав на олтар Перемоги власне життя. І хочу, щоб життя моє було гідним, як і життя мого прадіда, моїх односельців.
Роман Кантарович, учень 8-А класу Саратської ЗОШ
Моя бабуся Ніна Іванівна Іванова (Рибак) народилася 1928 року в селі Зелене Волочиського району Хмельницької області. Дитинство її було дуже тяжким. У сім’ї їх було шестеро, з них бабуся найстарша, а менша дитина народилася в 1941 році.
Під час війни бабусі було 13 років, вона закінчила сім класів. Фашисти захопили село і знущалися над людьми. У кожній хаті були німці, на поселенні у бабусі жила німецька сім’я, де була маленька дитина. Бабуся доїла корову і давала дитині молоко. Одного разу дитина бігла і перевернула відро з молоком, а сказала мамі, що це зробила бабуся навмисне. Жінка сказала, щоб її вбили, бо вона ніби не любить її дитини. Німець витягнув пістолет і хотів застрелити, але втрутився чоловік німкені та заступився за неї. Тоді німець ударив її пістолетом по обличчю. Шрам зостався до цієї пори на згадку про війну.
У 1943 році бабусю хотіли забрати до Німеччини на роботу. Але батьки заховали її, і замість неї забрали мого прадіда Івана. В Німеччині він був один рік і два місяці. Працював дід на військовому заводі. Йому вдалося втекти разом із одним чоловіком. Додому він дійшов через 4 місяці. Добрі люди допомагали втікачам, але віра в Бога і віра в те, що вдома чекають жінка і четверо дітей, довели його до рідної домівки…
А ще моя бабуся переводила партизан в інше село. Вони приходили вночі, і в них був пароль. А бабуся вже сиділа і чекала на них. Одного разу в неї було завдання показати, де розташована школа, і скільки там німців. Бабуся сказала, що багато, і показала в якому напрямку школа. Вона спитала: «Навіщо?» та почула відповідь, що о дванадцятій годині ночі підірвуть школу, тому що німці в цей час завжди були п’яні. Коли вона вийшла рівно о дванадцятій ночі, то побачила, як злетіла вся школа в повітря.
Коли бабуся розповідала про це мені, вона дуже плакала. Я зрозумів, як тяжко було тоді і як страшно, бо війна забрала багато людей і могла забрати й мою бабусю. Я хочу, щоб ніколи не було війни.
Пам’ять
Партизани, партизани…
як поріділи ваші ряди!
Йдуть з життя герої, які зі зброєю в руках боронили наш край від ненависного ворога, свято День партизанської слави – не стало менш урочистим та хвилюючим.
Для колишніх партизанів воно почалося із зустрічі з учнями Слюсарівського НВК, яка відбулася в лісі, біля 600-літнього дуба. Ветерани поділились своїми спогадами про ті буремні роки, а школярі вітали їх зі святом та висловлювали щиру вдячність за їхній подвиг. Тут же, серед неповторної лісової краси, на свіжому повітрі пригостили ветеранів солдатською кашею та фронтовими сто грамами. Хоча більшість з них вже за станом здоров’я «не вживає».
Особливу теплоту і душевність відчули народні месники у привітаннях голови РДА Олега Іспанюка, голови райради Миколи Бадюла, голови ради ветеранів Павла Зброжка, колишньої партизанки Ніни Онуфріївни Нестеренко. Можливо, такої урочистості святу додало те, що воно відбувалося на площі біля меморіалу «Партизанам загону «Буревісник», що височіє на березі річки Савранки. Чудовий концерт підготували ветеранам працівники районного Будинку культури, музичної школи, аматори сцени, ветеранського клубу «Затишок». У концерті звучали пісні про партизанів, мелодії часів війни, а сценка, підготовлена працівниками РБК, перенесла глядачів у далеку, героїчну пору партизанського минулого. Того дня до меморіалу лягло безліч квітів. Їх принесли самі ветерани, керівники району, представники підприємств, організацій, установ, шкільна молодь.
На честь Дня партизанської слави було влаштовано молодіжний легкоатлетичний пробіг, який стартував на березі Південного Бугу, на тому місці, де було розстріляно партизанів, і фінішував біля меморіалу. Учасники цього пробігу привітали ветеранів і перев’язали їх георгіївськими стрічками.
На завершення свята прозвучав салют. Повільно, спираючись на палички, розходилися по домівках ветерани, на їхніх обличчях сяяли усмішки, а в серцях стало трохи тепліше від такої уваги і шани.
Лариса алексєєва,Савранський район
Великодальницька НВК «Школа-гімназія» Біляївського району
Війна – вогонь пекельний,
Війна – це крик смертельний,
Війна – це серця біль,
Війна – як в небі тінь.
Війна – це сліз потоки,
До смерті для всіх кроки…
Будь проклята, війна!
Юлія ОВЧАРЕНКО
