Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою. Чекаємо на нові твори.
Свята правда про війну
Ірина Кривошеєнко, студентка ОНУ ім. І.І. Мечникова
Пам’ять… Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас зі старих пожовклих фотокарток і не дає потьмяніти для нащадків ні одній героїчній історії перемоги над фашизмом. Я хочу розповісти історію однієї людини, яка зробила свій внесок у Перемогу, не думаючи, що чинить щось героїчне.
Одного разу, передивляючись у сімейному альбомі старі фотокартки, натрапила на вирізку статті з газети, яка називалася «Міра стійкості». З фотографії на мене дивився немолодий чоловік, всі груди якого були в орденах і медалях. Я подумала: «Чому саме ця стаття зберігається в альбомі? І хто цей чоловік?» Виявилось, що Кирило Трохимович Василі, герой статті, рідний брат мого прадіда Івана Василі, який пропав безвісти під час війни і про якого я майже нічого не знаю. А про К. Т. Василі розповіла мені моя бабуся Л.П. Василі, вона понад тридцять років працювала вчителем Вікторівської середньої школи.
Кирило Трохимович – простий сільський трудівник. Війна відлучила його від роботи на землі, яку він дуже любив. Навчався у Вікторівській школі, займався важкою селянською працею. Його мобілізували у перший же день війни. Він потрапив на Донбас, в окремий зенітний дивізіон, де став навідником гармати.
…А фашисти рвались до Волги. Під час відступу Червоної Армії, біля зруйнованої переправи через Дон, Кирило потрапив у полон. У полоні було всього: голод і холод, приниження і знущання. З перших же днів перебування у полоні виникла думка про втечу. Сорок чоловік, у тому числі і К.Т. Василі, таки здійснили задуману втечу і поповнили партизанський загін. Солдат Василі став розвідником загону. На його партизанському рахунку – п’ять захоплених «язиків», три висаджених у повітря мости, чотири склади з військовим спорядженням, кілька автомашин.
Коли загін вийшов на позиції радянських військ Калінінського фронту, Василі не змінив своєї військової спеціальності. За три з половиною місяці розвідник заслужив п’ять урядових нагород – три ордени Слави, ордени Червоної Зірки та Вітчизняної війни 2-го ступеня.
На Балтійському узбережжі Кирило Трохимович разом з бійцями свого відділення салютував з автомата на честь Перемоги над фашистською Німеччиною.
А дорога до рідного дому пролягла через Далекий Схід. На щастя, війна з Японією не зашкодила поверненню Кирила Трохимовича додому. Кавалер трьох орденів Слави знову став рядовим колгоспником. Про свої подвиги не любив розповідати, бо завжди був скромною людиною.
Ось такою нелегкою була доля степовика-хлібороба Кирила Трохимовича Василі, який потрапив у вир війни, хоч ніколи не збирався воювати.
Олександр Прокопенко, учень 5 класу, Ширяївський район
Коли фашисти окупували Одещину, у селі Волко-Сафонове Ширяївського району жила моя прабабуся – Прокопенко (дівоче прізвище – Дмитрук) Василина Іванівна (роки життя 1908 – 1990). До початку Великої Вітчизняної війни вона працювала у колгоспі, а також на тракторі у Шевченківській МТС. В 1933 році за успішне перевиконання п’ятирічного плану була нагороджена орденом Леніна. Вручення високої державної нагороди відбулося у м. Одесі, у клубі ім. Іванова. При цьому були присутні – Ворошилов, Куйбишев та Будьонний. До нагороди моїй прабабусі додали ще й корову, теля, свиню, швейну машинку, ватяну ковдру і дві зимові хустки. Протягом двох тижнів нагороджені відвідували театри, музеї та інші визначні пам’ятки міста Одеси.
Потім моя прабабуся вийшла заміж. У її сім’ї народилося п’ятеро дітей, чотири хлопчики і одна дівчинка, зокрема і мій дідусь.
Із приходом окупантів життя радянських людей змінилася. Ворог вимагав працювати на нього і його армію. Усіляко намагався залякати старих, жінок і дітей.
Одного літнього дня на початку війни невелика група сільських жінок, серед них і моя прабабуся, розмовляли про новини з фронту. На той час фашисти наступали. Моя прабабуся Прокопенко В.І. під час розмови у колі односільчанок сказала про те, що вона вірить у перемогу Червоної Армії. Наступного дня до будинку прабабусі вдерлися румунські та фашистські поліцаї на чолі з німецьким офіцером. Їй наказали збиратися. Дозволили взяти із собою найменшу, однорічну, дитину (на сьогодні мій двоюрідний дідусь – Іван) і йти за ними у комендатуру. Поліцаї провели обшук в усіх приміщеннях будинку.
При виході із сіней будинку, який був невисокий, моя прабабуся непомітно, під солом’яну стріху, сховала свій орден Леніна.
Шлях моєї прабабусі, яку супроводжували поліцаї, був неблизький. Під спекотним сонцем з маленькою дитиною вона йшла до сусіднього села Старі Маяки. Там була головна комендатура.
На той час один з рідних братів моєї прабабусі – Дмитрук Ничипір Іванович, у минулому поручик царської армії, був одружений з німкенею на ім’я Маля. Її рідна сестра Марта жила по сусідству з моєю прабабусею.
Довідавшись про те, що сталося, один із сусідів прибіг до тітки Марти і усе розповів. Тітка Марта швидко зібрала продукти, сіла на коня і кинулася на виручку моєї прабабусі. Тітка Марта наздогнала поліцаїв і почала розмовляти з німецьким офіцером. Вона змогла його упросити звільнити затриману з дитиною. Німецький офіцер погодився відпустити мою прабабусю, але зажадав, щоб вона рік не з’являлася у себе вдома. Таким чином, моя прабабуся протягом року ховалася від подальших переслідувань у родичів у с. Петроверівці.
Андрій Колос, учень 10 класу Качурівської ЗОШ І – ІІІ ступенів, Котовський район
Про мого прадіда Костю ніхто ніколи не писав. Він жив і живе скромно і тихо, хоча всю війну пройшов, і горя сьорбнув чимало.
Народився Костянтин Павлович Колос у далекому 1920 році в селі Новоселівцы, тепер це село Качурівка. У сім’ї росло п’ятеро дітей. З десяти років працював у колгоспі. Підносив косарям воду у полы, пізніше пас овець і свиней. Коли прадідусеві виповнилося вісімнадцять років, вступив на курси пожежників у м. Одесі. А влітку 1939-го його призвали до армії. Служив у Хмельницькій області. Велика Вітчизняна війна для Костянтина Павловича розпочалася у Чернівцях. З важкими боями дивізія, у якій воював прадід, розпочала відступ через Кам’янець-Подільський, Тульчин, Гайсин, Вінницю, Умань. Під Уманню прадіда було поранено в ногу і руку. Пролежав на полі бою цілу ніч. Вранці німці підбирали трупи і поранених солдатів - своїх і наших, вантажили на підводи. Наших полонених кидали до так званої Уманської ями, де, як худобі, видавали, щоб не померти, по склянці води. Поранених, якщо був настрій у німців, з цієї ями випускали, кого розстрілювали. Моєму прадідові пощастило. Виснаженого і пораненого, його та ще кількох чоловіків, німці випустили, розраховуючи, що з них уже не буде солдатыв. А вдома на прадіда очікувала румунська окупація.
Але йому все ж вдалося повернутися на фронт. У 1942 році Костянтин Павлович потрапляє у військово-повітряні війська. Пройшов перепідготовку. І у квітні 1943 року був зарахований до складу 8-107 повітряно- десантної дивізії, яка була в особистому розпорядженні Й. Сталіна. До неї входила 25-та бригада, командиром якої був Кущак, окрема кулеметна рота, батальйон під командуванням Орлова та члени військової ради Рижигулін, Громов, Глаголєв (пам’ятає тільки прізвища). Вони визволяли Румунію, Югославію. Прадід згадує, що особливо важкими були бої біля озера Балатон (Угорщина). Всього десять днів тривали вони, а здавалося - вічність. За наказом «ні кроку назад» не відступали. Було взято в полон 22 фашистські дивізії.
У боях за визволення столиці Австрії Відня, прадіда Костю було тяжко поранено в голову. Знепритомнівши, він упав на землю, де пролежав шість годин, поки до нього не підповзла дівчина-санітарка і не винесла з поля бою. У шпиталы він пролежав півроку. Додому повернувся інвалідом.
Прадідуся запросили і він побував на зустрічі ветеранів Великої Вітчизняної війни, де зустрівся зі своїми однополчанами. Серед них був і його друг Микола Толмачов, якого фактично вважав загиблим.
За високий героїзм у боях з ворогом Костянтин Павлович Колос нагороджений медаллю «За відвагу», орденом Вітчизняної війни І ст., орденом Слави ІІ і ІІІ ст.
Після війни працював у колгоспі «Жовтень» бригадиром. Багато років обирався членом правління колгоспу, був депутатом сільради.
Костянтина Павловича Колоса поважають і люблять у нашому селі. Він частий гість у нашій Качурівській школі. Дітям розповідає про важкі роки на фронті, згадує своїх однополчан, загиблих товаришів.
Я до Бога звертаюсь...
Війна – гірше справи
нема.
По білому світу ходить
вона.
Фашисти і Гітлер були
наче звірі:
Вбивали людей, не хотіли
жить в мирі.
А мами молились
за долю дітей,
Щоб не спіткнулись
об кулі смертей.
Щоб просто так гинулидіти?
Я до Бога звертаюсь
з проханням:
– Виконай моє
побажання:
Щоб Янгол-охоронець
всіх захищав
І мирне життя
усім дарував.
Олександра Бабінчук, учениця 6 класу, Біляївський район
