Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
свята правда про війну
Родіон Беженар, учень Височанської школи,
Тарутинський район
У нашому великому селі Височанське, яке я дуже люблю, є насправді святе місце. У 1975 році тут було споруджено пам’ятник загиблим воїнам – на честь 30-річчя Перемоги над фашизмом у Великій Вітчизняній війні. Іноді я приходжу сюди сам, щоби вклонитися цим людям – майже нашим ровесникам, які не пошкодували свого життя заради свободи рідної землі.
Із нашого та сусіднього села Ганнівки на фронт пішло 200 чоловік. Багатьом було лише по 17-18 років. А повернулися – 113. Здебільшого – каліками, пораненими. Але те, що вони вижили, вважали за щастя. І горювали за тими 87 своїми односельцями, які залишилися лежати на землях Польщі, Угорщини, Німеччини.
Дотепер наша школа провадить пошукову роботу. Ми багато знаємо про наших фронтовиків. Вони і за мирного часу показували у праці приклад самовідданості. Іван Автономович Беженар до кінця своїх днів був чудовим виконробом. Тихін Федорович Беженар вміло керував овочівницькою бригадою. Пройшовши дорогами війни, був важко поранений у самому її кінці – 5 травня, у Берліні. Санітарним лікарем і після війни працював Яким Іванович Крохмалюк. А Федір Трифонович Беженар – бригадиром рільничої бригади.
Сьогодні в селі не залишилося живих жодного фронтовика-ветерана. Але пам’ять про них ми шануємо свято. Цього року 28 серпня – у день визволення району від німецько-фашистських загарбників – до села приїжджав онук одного із загиблих на нашій землі воїнів, щоб відвезти з братньої могили на батьківщину жменю землі.
Але життя вічне. Як і наша вдячна пам’ять про героїв Великої Вітчизняної.
Валентина Килівник, учениця 8-го класу Івашківської загальноосвітньої школи I – III ступенів, Кодимський район
Щоночі, долаючи ополонки, які і вдень помітити важко, уникаючи розправи фашистських винищувачів, вже вкотре на своїй полуторці Федір Рудяшко перетинає річку Ладогу задля того щоб довезти до блокадного Ленінграда крапельку надії. Дорога небезпечна, і часто до місця призначення доїжджала тільки чверть колони, чимало товаришів навіки канули під кригу Ладоги.
…Сутеніло. Федір Демидович Рудяшко ще недалеко від’їхав від берега. Він був не з лякливих, але в ту ніч якесь тривожне передчуття нуртувало всередині. «Чого б це? – тільки встиг подумати – і відчув, як крижана вода, ніби гострими кинджалами, врізалась в його тіло. Товариші, які їхали разом з ним, кинулись на допомогу. Почалася нерівна боротьба життя із смертю. Вже майже всі втратили надію на порятунок, Федір Демидович теж. Але, напевне, доля була прихильна до нього ще з фронтів фінської війни.
…Врятував воїна у ту пекельну ніч Кирило Іванович Огарков – мій прадідусь із татового боку. А дізналися ми про це зовсім недавно, коли він завів розмову про свою участь у фінській війні, нелегку службу у блокадному Ленінграді. Йому теж довелося після бомбардування німецьких літаків три дні плавати на дошці у Балтійському морі, аж поки його не підібрали наші моряки. Може, тому він так наполегливо рятував незнайомого йому воїна, і його наполегливість подолала водну стихію.
Ось так звели фронтові дороги любих моєму серцю людей. Долі їхні дуже схожі, як і мільйонів інших визволителів, хто постав на боротьбу з фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни. Подвиг їхній безсмертний, і я клянуся, що донесу до своїх дітей і онуків велич радянських воїнів у тій війні.
Андрій Чорний, учень 9-го класу Новопавлівського НВК, Фрунзівський район
Можна по-різному ставитись до Великої Вітчизняної війни, по-різному її називати. Та хіба можна забути тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя за щастя інших, тих, чия молодість була понівечена?
З перших днів війни кожен вважав своїм обов’язком захистити рідну землю та домівку. І залишилися вдома плуг, ковадло й молоток в очікуванні золотих рук господаря.
Чомусь слово «війна» асоціюється зі словами «воїн», «захисник». Але я хочу розповісти про долю українського жіноцтва у цій війні. «Фронт без лінії фронту» – так можна образно назвати історію про тих, хто копав окопи. Серед моїх односельців, яких офіційно мобілізували копати окопи, була й Іануарія Георгіївна Дудник. Коли почалася війна, дівчині було 17 років, її направили в с. Гедеримове Фрунзівського району. Так, за три довгі роки дійшли до с. Дубове, що в Молдові.
З жахом слухаєш розповідь цієї жінки – і не віриш, що молоді тендітні дівчата, яким вночі не давали спати солов’ї, які мріяли про щасливе кохання, могли рити ніжними руками протитанкові окопи. Одягнені були, як військові. Годувала їх польова кухня, а інколи траплялося, і голодні були. Вночі, закутавшися у плащ-палатку, спали просто неба, в окопах. Щойно благословлялося на світ, знову бралися до роботи. Не було ні вихідних, ні неділі. Було ніколи. Фронт дихав у спину.
Після Ясько-Кишинівської операції їх відправили на два місяці в Чернігівську область на лісозаготівлю. Там дівчата заготовляли шпали, щоб відремонтувати розбомблену Одеську залізницю. В серпні 1944 року формували бригаду для ремонту колій. До неї було зараховано й Іануарію Георгіївну. У звільненій від фашистів Одесі ремонтували залізничні колії, відновлювали «тупики» на ІІ Заставі, проводили водогони, світло.
…Лагідне, зморшкувате обличчя жінки розпливається в усмішці, коли вона згадує випадок, як дівчат запросили в одеський собор, що на вулиці Пушкінській, відремонтувати освітлення. Поблагословив настоятель храму молоду дівчину, і вона почала підійматися під купол. А священик крикнув навздогін: «Довге і щасливе життя проживеш!» Так працювали дівчата в Одесі до Перемоги. Потім повернулися додому, трудилися в колгоспі, пережили голод 46-47-го років, відбудовували господарство.
…Враз щасливий блиск очей згас, і жінка промовила, знітившись: «Священик мені наполовину правду сказав. Дав Бог мені довге життя, здоров’ям не обділив. А щастя моє, мабуть, пройшло стороною, бо важким був мій шлях від початку і до кінця. Поховала вже трьох синів… а жити треба...»
Неможливо знищити той народ, в серці якого живе невгасне полум’я любові до рідної землі, якій віддасть все – навіть своє життя – заради щастя й волі Батьківщини.
Не змогли загарбники поставити Україну на коліна, не змогли завоювати нашої землі. Адже ставали на захист Вітчизни всі, хто міг тримати зброю в руках, всі, хто любив Україну і вірив у її щасливе майбутнє. Тому й стоїть вона зараз, непохитна й непереможна, вільна і незалежна!
Пам'ять
Заповіти фронтовиків
У Роздільнянському історико-краєзнавчому музеї є спеціальна тека, у якій зібрано заповіти роздільнянців – ветеранів Великої Вітчизняної війни майбутнім поколінням.
– Я, Григорій Матвєєв. Народився 25 вересня1918 року. Брав активну участь у боях Великої Вітчизняної війни за Батьківщину. Мені довелось бути учасником оборони Ленінграда. Я був командиром відділення радіотелеграфістів. Згадую тяжкі бої в обложеному Ленінграді. Багато наших бійців загинуло у тих боях від фашистських куль, снарядів та мін. Боляче було дивитися, як падали і помирали люди, особливо діти, від голоду. Ленінград вистояв, переважно завдяки мужності та величезній дружбі народів. А тому заповідаю вам – онукам і правнукам: любіть Україну і свою Батьківщину, захищайте її, якщо це потрібно, як матір рідну. Нехай героїчні вчинки надихають вас на самовіддану працю заради Батьківщини.
Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Ленінграда», «За Перемогу над Німеччиною» та іншими. Я чесно воював з1941-го по1945 роки.
– Я, Федір Чайковський. Інвалід Великої Вітчизняної війни 1-ї групи. Народився 1 червня 1917 року в селянській сім’ї. Батько помер від поранення на фронті у громадянську війну. У матері залишилося на руках четверо дітей. Із семи років я працював у наймах на чужих полях. Голоду мама не витримала, а нам з молодшою сестричкою, завдяки колгоспу, вдалося вижити.
У жовтні 1938 року був призваний у ряди Червоної Армії. Закінчив полкову школу і був призначений помічником командира саперної роти. Потім фінський фронт, де був легко поранений і одержав обмороження ніг, але залишався у строю. 22 червня 1941 року наш 205-й стрілецький полк вступив у бій з німецькими загарбниками, які разом з фінами прагнули захопити Мурманськ. Восени того ж року був тяжко поранений і я. Залишився інвалідом на все життя.
За участь у бойових діях на фронтах Великої Вітчизняної війни щодо захисту нашої Батьківщини нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом Слави III cтупеня, багатьма медалями та пам’ятними знаками.
Любі діти і онуки! Будьте гідні своїх дідів!
– Я, Павло Шайко, народився у с. Мала Зименівка у 1922 році. Воював у 188-й дивізії 595-го полку 2-го батальйону мінометником. Наш батальйон брав участь у боях за визволення України, Молдавії, Румунії. Воював у Ясько-Кишинівському угрупованні у липні 1944 року. Велика група фашистських військ багато разів прагнула вийти з оточення, але завдяки хоробрості та згуртованості наших військ цього зробити їм не вдалося. У боях було взято в полон багато німців разом з технікою та боєприпасами. Велику кількість учасників цього бою було нагороджено орденами, зокрема і мене. Одержав орден Червоної Зірки. Відтоді наш батальйон назвали іменем нашого командира – Медведовським.
Тільки дружба усіх народів нашої Батьківщини допомогла здолати такого підступного ворога, яким була фашистська Німеччина.
Заповідаю вам, онуки і правнуки, – палко любити свою Батьківщину і бути гідними її захисників.
– Я, Ілля Кармазін, у Велику Вітчизняну війну був чотири рази поранений. Повернувся з фронту інвалідом. Але були після війни відбудова зруйнованого війною народного господарства і навчання. І один трудовий запис – робота у правоохоронних органах протягом 34 років.
Бажаю молодому поколінню дбайливо ставитися до героїчного минулого нашого покоління. Бути патріотами свого народу, шанобливо ставитися до людей літнього віку. Любити працю і знання. З повагою до вас, наше молоде покоління.
– Я, Василь Галуцький, 1919 року народження, ветеран війни і педагогічної праці, заповідаю:
– любити і берегти нашу Батьківщину, тому що любили і захищали її ваші діди і прадіди;
– зберігати святу правду про Велику Вітчизняну війну.
У червні 1941 р. нас достроково випустили з 1-го Київського артилерійського училища і у званні лейтенантів направили командирами взводів до військових частин. Мене призначили командиром взводу управління у 609-й артполк 2-ї протитанкової бригади у район Перемишля, де і прийняли перший бій. З боями відступали до Києва. У пам’яті збереглося багато епізодів тяжких часів вимушеного відступу. У боях за Київ я був поранений. Потім у концтаборі страждав.
Не тільки гіркоти відступів мені довелося зазнати.
Я радий, що радість Великої Перемоги з друзями разом розділив...
Підготувала Анна БОРЦ,Роздільнянський район
