Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
свята правда про війну
Олена Шемоновська, учениця 9 класу Дружелюбівської ЗОШ І-ІІ ступенів, Фрунзівський район
Щороку на поминальні дні жителі села Дружелюбівки йдуть на кладовище відвідати могилки покійних рідних та близьких. Біля могили моєї прабабусі Марії Савеліївни Стахової завжди збирається найбільше людей. З усіх куточків нашої країни та колишнього Радянського Союзу сюди з’їжджаються діти, онуки, правнуки. Квіточками прикрашають могилку, віддають односельцям за любу матусю, дбайливу бабусю та прабабусю пасочки, крашанки, солодкі ласощі, свіжі овочі, фрукти, посуд.
А коли родина сідає за поминальний стіл, то зі слізьми на очах всі згадують найважчі роки прабабусиного життя...
Далекого 1941 року Марія вийшла заміж, а через місяць коханого Андрія забрали до армії. Сподівалися молодята, що їхня розлука буде нетривалою, але вона розтягнулася на ціле життя. Незабаром розпочалася Велика Вітчизняна війна...
У страшні роки народилася Лідія, перша донечка Марії. Всією душею упадала коло неї жінка, любила за себе і за татуся, мріяла про щасливу зустріч батька і доньки по закінченні війни. Навчала крихітку говорити найперші слова, робити перші кроки, дуже хотіла порадувати чоловіка-артилериста, коли той повернеться додому. Але з кожним днем життя в селі Федорівці (нині Жулянове) Красноокнянського району, як і по всій країні, ставало дедалі важчим і нестерпнішим. Особливо страшно та небезпечно було під час окупації, коли в селі господарювали румуни. Нелюди поселялися, де хотіли, забирали зерно для своїх коней, найхоробріших під конвоєм виселяли з села, найрішучіших його жителів знищували. Поселилися румуни і в хатині Стахових. Дуже вони не любили, коли дівчинка плакала. Часто гримали на дорослих:
– Закрий рота малій, бо пристрелимо.
Та стріляти так і не довелося, дитя важко захворіло і незабаром померло. Нові господарі не дозволяли нікому виходити з хати, а тим паче рятувати дитину. Марія готова була нести її на руках до самісінької Одеси. Тільки б повернути її до життя.
Коли серце дитини навіки зупинилося, молода мати несамовитим криком звереснула:
– Лідонько! Дитинко моя! Пробач!
З сусідньої кімнати вискочив румун і, направляючи на неї наган, проверещав:
– Мовчи! Пристрелю! Там дорослі помирають, а вона тут за писклям реве!
Другий глянув з дверей на те, що сталося, люто зиркнув на всю родину, і вмить обидва, швидкими кроками, полишили кімнату.
– Іроди! – ледве чутно промовила невістка Ніна. Їй теж не судилося довго жити, незабаром молодиця померла від менінгіту.
Хоч як тяжко не було Марії, туга за дитяточком не давала їй спокою, – та життя тривало. Зібравши всі свої сили, вирішила боротися з ворогом. Перше, що зробила, – вступила до місцевої підпільної організації, пароль якої був «Сільва». Щоб не забути це слово, часто про себе повторювала: «Сіль, сіль, сіль...» Не раз дивилася смерті в очі, не раз ходила по лезу ножа, бачила, як живі падають на мертвих, а мертві прикривають живих. Але не корилася Марія лютому ворогові, разом зі своїми односельцями вела активну боротьбу проти загарбників: вночі виготовляла та розповсюджувала листівки, визволяла полонених, нищила ворожу техніку. А вдень працювала в полі, часто орала своїми коровами, намагалася бути прикладом для інших. За це її обрали бригадиром. Щоб нарахувати заробітну плату людям (паперу було обмаль), Марія виявила кмітливість, зробила «чорновик» на руці та литці. Щоразу легенько голкою виводила цифри, додавала, віднімала, множила і ділила. Потім плюнула, протерла – і новий «чорновик» готовий.
Однією із перших Марія принесла до села щасливу звістку про Перемогу. Розхристана, боса, вона бігла колгоспними полями і, розмахуючи білою хусткою, кричала:
– Перемога! Перемога! Перемога!
Вмить зупинилися трактори, люди вітали один одного і щиро раділи довгоочікуваній Перемозі над лютим ворогом.
Ось вже більш ніж 65 років люди з болем і сумом згадують ту страшну війну. Світла і вічна пам’ять моїй прабабусі Марії Савеліївні Стаховій та всім, хто свято вірив у Перемогу, хто як міг наближав цей світлий день.
ЮрійРевуцький,учень9класуНВК«ЗОШІ–ІІІступенів-ДНЗ»с.БаштанківКодимськогорайону
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, моїй бабусі Ніні Стеценко було 6 років, а її сестричці – рік. Нелегко було їм, коли їхній батько Микола Гнатович Сузанський пішов визволяти рідну землю від ворога. Його фронтові дороги пролягли від Бугу до Волги. А в цей час на батьківщині теж віяло неспокоєм.
– Діти, вставайте! – підняла нас мама однієї тривожної ночі і, як та чайка, металася в пітьмі, не знаючи, що робити, – розповідає бабуся. – Потім мама заштовхала дітей під ліжко, а сама впала на коліна перед іконою.
– Боже Всемогутній, вборони моїх дітей від куль, дай їм сили пережити це лихоліття, – молилася вона. А ще просила, щоб швидше прогнали ворога з нашої землі, щоб її Микола повернувся живим.
Та у 1945 році прийшла у сім’ю похоронка: «Загинув смертю хоробрих».
Скінчилася війна. Повиростали діти. Моїй бабусі виповнилося вже 75 років, вона живе у селі Івашковому, неподалік від батьківської хати, і коли приходить у рідні місця, у спогадах зринають молода мати, батько, маленька сестричка. Бабуся свято береже ікону, яка й досі є її охоронницею життя, любові та пам’яті.
Похований мій прадідусь в Угорщині, на кладовищі «Бички». Все життя у моєї бабусі була мрія відвідати могилу свого батька. Але так і не вийшло. Я обіцяю, що обов’язково вклонюся праху прадідуся від усіх рідних, посаджу на його могилі чорнобривці і мальви з рідної України, де пам’ятають і його, і всіх, хто виборов для нас мир і свободу.
Олеся Довга, учениця 9 класу Березівської ЗОШ I – III ст. Балтського району
Дорогі мої ветерани!
Я, від імені юного покоління ХХI ст., звертаюся до Вас:
Відболіли всі рани,
Відшуміли бої.
Дорогі Ветерани!
Вам уклін до землі.
За безхмарне і чисте
Небо синє вгорі.
Дорогі Ветерани!
Спасибі за хліб-сіль на столі.
За щасливе дитинство,
За квітучі сади і гаї.
Дорогі ветерани!
Хай ще співають Вам солов’ї.
За пролиту в боях
Вашу кров, за безцінне життя.
Дорогі Ветерани!
Вам уклін за щасливе буття.
Дорогесенькі мої визволителі, мої сивочолі прадіди! Як мені хочеться всіх Вас міцно обняти, щоб висловити свою вдячність за Ваш героїзм, за відвагу, безстрашність, за наше щасливе дитинство і юність.
Це Ви у 1941-1945 роках ще зовсім юні (Вам би кохати, дітей леліяти, хліб вирощувати) стояли зі зброєю в руках проти заклятого ворога, який нищив, палив, грабував нашу святу землю.
На Ваших очах від ворожих куль, гинули однополчани, з розвідки не вертались, горіли у танках… А Ваші матері, кохані, дружини, діти – як вони чекали Вашого повернення!..
Шановні Ветерани! Ваш подвиг безсмертний, він ніколи не згасне у пам’яті людській. Він буде жити вічно у серцях мого народу. Ви справжні патріоти своєї Батьківщини, Неньки-України. В пам’ять про героїзм Ваш, Ваших однополчан, земляків, височать у селах і містах пам’ятники, обеліски, братські могили, палахкотить Вічний Вогонь, а довкола шумлять ялини та сосни, тихий сон нашіптують білокорі берізки, квітнуть тюльпани, цвітуть чорнобривці, стелиться хрещатий барвінок…
А до підніжжя пам’ятників лягають вінки і квіти від вдячних односельчан, бо «ніхто не забутий, ніщо не забуте». Я вдячна Вам, дорогі Ветерани, що Ви сьогодні знаходите сили, час, щоб прийти на зустріч з молоддю, розповісти святу правду про ті далекі і такі близькі роки.
Летять роки в міжзоряний політ,
Але душа нехай про це не знає.
І хай так буде ще з півсотні літ.
Нехай бадьорість Вам дарує ще сповна
І радості, й наснаги, і здоров’я.
Нехай завжди в душі цвіте весна
І серце зігрівається любов’ю
Пам'ять
Нам про них забувати не слід...
Для багатьох залишається у пам’яті і серцях почуття гордості за своїх батьків і дідів, які в болотах, залитих дощем окопах, холодних землянках під свинцевим градом, на межі всіх мислимих і немислимих можливостей – вистояли та перемогли у Великій Вітчизняній війні.
Захоплюють записи про легендарну підпільну організацію «Молода гвардія», про яку країна вперше довідалася з книжки Володимира Лясковського «Серця сміливих», ще задовго до виходу у світ роману О. Фадєєва «Молода гвардія».
«...На світанку скінчилися бої. Боячись оточення, фашисти в паніці втікали. Місто горіло. Їдкий дим стелився по землі. Лиховісна заграва багряніла крізь снігопад. На вулицю Садову проїхати мотоциклом було неможливо. Буквально вся вулиця з обох боків була заставлена трунами. Лютневу хуртовину заглушали людські ридання. Вусатий шахтар, рукавом ватника змахуючи сльози, сказав нам, що ховають членів підпільної організації «Молода гвардія». Їхні трупи, скалічені фашистами, виймали з шурфу зруйнованої шахти № 5. Ми підійшли до будинку № 10. Вікна забиті фанерою. Паркан повалений. Стукаємо у двері. Мовчки заходимо. Дві жінки, обійнявшися, плачуть. Здригаються їхні плечі. Це Олена Кошова та бабуся Віра...»
Володимир Лясковський пише про палаючий Сталінград: «...Оцінивши трагізм становища, лейтенант Андрєєв звичним голосом віддає наказ на батарею : «Стріляй по мені!..»
«...Навідник Любавін, втративши обидві ноги в бою, знаходить у собі сили, щоб на руках підповзти до гармати і, поки теплиться в ньому життя, – стріляти по ворожих танках».
«...бувши поранений, солдат Лисенко пробивається під кулями та з’єднує обірваний провід».
Вражає пронизлива щирість зворушливого короткого запису в «окопному протоколі» комсомольських зборів, у яких брав участь мій батько: «... Ухвалили: в окопі краще померти, але не відійти з ганьбою. І не лише самому не відійти, але зробити так, щоб і сусід не відійшов».
Запитання доповідачеві: «Чи існують поважні причини відходу з бойової позиції?» Відповідь: «З усіх виправдувальних причин тільки одна братиметься до уваги – це смерть».
Назви статей і нарисів з фронту Володимира Лясковського, коротко і точно передають настрій майбутньої Перемоги – «Порив», «Успіх», «Безсмертя»... Їхній зміст захоплює й вабить.
Напругу битви за Одесу точно передають рядки Лясковського, який визволяв і наше рідне місто від фашистів:
«Коли вранці 10 квітня ми увійшли до Одеси, земля довго здригалася від глухих вибухів. Клуби чорного диму висіли над портом і синявою гавані. Язики полум’я здіймалися над «холодильником». На висаджені в повітря причали повалено крани. Купа каміння там, де привітно мигав суднам Воронцовський маяк. Мертва зона. Ще довго потім морські мисливці шукатимуть по бухті, знешкоджуючи сатанинські заряди, підступно сховані бірюзовою хвилею.
Вулицями Одеси з гуркотом проносяться танки. Тягачі, машини. Над куполом оперного театру майорить на вітрі Червоний прапор. Приморський бульвар. Бронзовий Дюк над широколистим платаном. І раптом, незвісно звідки, скаче солдат. Шинель розхристана, комір гімнастерки розкритий – видно тільняшку. Він азартно смалить із автомата в повітря, весь охоплений якоюсь хлоп’ячою врочистою радістю. І хриплим голосом кричить у бік пам’ятника дюкові Ришельє: «Салют, старина! Ну що, не відправили тебе фрици на переплавку? Давай закуримо, друзяко!..»
Читаючи фронтові репортажі та щоденники свого батька, відчуваю всю хронологію Великої Перемоги.
Доля розпорядилася так, що 2 травня 1945 року моєму батькові довелося спуститися похмурими сходами до бункера фюрера, де той прийняв отруту. Ось що він пише про ті переможні дні:
«...Стрілянина в Берліні майже припинилася. У кабінеті Гітлера на підлозі валявся розбитий глобус. Приємно було запиленим чоботом, підфутболити його. На вулиці хтось стріляв із пістолета. Перші залпи Перемоги. Ану згадай старовину, підначив я свого фронтового друга Олександра Гуторовича. Загорлай свою пісню. Він заліз на стіл Гітлера, і в кабінеті фюрера пролунали слова пісні, яку ще грізного літа сорок першого написали мої фронтові друзі – Аркадій Гайдар та Олександр Гуторович, де є такі рядки: «Вчера на рассвете в предместьях Берлина последний взорвался снаряд…»
Хочу вклонитися всім ветеранам Великої Вітчизняної та привітати всіх тих, хто в далекі та важкі роки здобув своєю кров’ю Перемогу. Дав життя своїм дітям і онукам. Ми, нині живі, у вічному боргу перед Вами!
Олександр ЛЯСКОВСЬКИЙ
