Конкурс творів на тему «Що я знаю про війну» знайшов широкий відгук у наших юних читачів. До редакції надійшла велика кількість творів. Найкращі з них публікуються в газеті. Ми маємо намір після завершення конкурсу, а він триває, видати їх окремою книжкою.
Чекаємо на нові твори.
Свята правда про війну
Женя Попова, учениця 8-го класу Овідіопольського НВК-гімназії
Я щаслива, бо живу мирним життям. У мене та моїх друзів-одноліток є можливість спокійно ходити до школи, навчатись, бути прикладом молодшій рідній сестрі, займатися улюбленою справою та отримувати найкращі емоції та подарунки від життя. Я переконана, що діти-школярі, незалежно від того, в які роки вони жили, були такими ж щасливими, як і я. Житель кожного міста чи села, кожен у своїй родині, був по-своєму щасливий. Мав власну хату, двір, худобу, город і велику сім'ю. Практично в кожній сім'ї було по п’ять, шість а то й вісім дітей.
Я народилася в селищі над Дністровським лиманом, в Овідіополі, де живуть працьовиті та щирі люди. Тут живуть мої батьки, бабусі і дідусь, вся моя рідня. Це моя Батьківщина. Така мені рідна та затишна, сьогодні така безпечна. Але були роки, коли жити було страшно.
Одного разу я була вражена розповіддю вчительки свого класу про війну. Вона розповідала нам про горе, яке пережили люди тоді, в далекі 40-ві роки. Свою розповідь вона закінчила словами: «Діти, зрозумійте і передайте нащадкам найголовніше в житті – війна забирає все!». Я з великим острахом уявляю, як було жити тоді в моєму рідному селищі Овідіополі коли почалася війна.
Я звернулася до своїх стареньких дідуся та бабусі щоб вони розповіли мені, як це – бути дітьми війни. За їхніми спогадами, Овідіополь бомбили у 1941 році. Щойно дорослі чули звуки бомбардування – хапали дітей і ховалися по власних підвалах, до яких заздалегідь зносили продовольчі припаси, питну воду, керосинові лампи та теплий одяг, бо доводилося сидіти іноді дуже довго, а в підвалах було холодно.
Моєму дідусеві тоді було лише 6 років, а його старшому братові – 18, і його забрали на війну разом з батьком. Мати дідуся залишилася вдома з трьома синами і дочкою. Тяжко працювали тоді жінки. Діти допомагали обробляти землю та держати худобу, ходили до школи та вчилися, а ще вони допомагали партизанам, коли в Овідіополі були німці. Так само робив середній брат дідуся, якому було 13 років, він носив їжу партизанам та теплий одяг зимою, вдягаючи все на себе, щоб німці не помітили.
Одного разу, на очах у них, серед білого дня, німцями була розстріляна просто біля власної комори 15-річна дівчина тільки за те, що не привіталася до німців на їхні вигуки. Вона ні в чому перед ними не завинила…
Розповідаючи, дідусь говорив мені, що за ті чотири роки побачив стільки смерті, що за все своє життя забути, як не старався, – не зміг. А коли прийшли брат з батьком з війни, це було найбільше щастя для всієї родини, адже навколо дуже мало верталося чоловіків додому.
Вже 65 років над нашими головами блакитне мирне небо, 65 років перемоги над лютим ворогом у тій страшній Великій Вітчизняній війні. Але я знаю що і зараз свято Перемоги для кожної людини є хвилюючим, з присмаком сліз. Ніхто й ніколи не полічить справжніх втрат – людських і матеріальних... Мільйони загублених життів – народжених і ненароджених. Війна справді забирала все…. Немає родини, яка б не втратила батька чи брата, мати, сина, сестру, дочку. Немає домівки, якої б не торкнулася війна. Багато простих але відважних овідіопольців віддали життя за той мирний час, у який ми б могли не боятися вийти на вулицю. Звісно, ми знаємо про війну тільки з фільмів, з книг і розповідей…Але ми, ті, хто народилися у мирний час, маємо пам’ятати жахливе слово «війна». Ми сьогодні можемо тільки дарувати квіти нашим стареньким, ще залишившимся в живих ветеранам, але це ніщо у порівнянні з тим, що подарували нам, молодим, наші герої, ветерани Великої Вітчизняної війни навесні 1945 року.
Сергій Ханенко, учень 9 класу Ленінського НВК, Фрунзівський район
Моє рідне село Леніне у роки війни теж витерпіло багато мук, як і люди, котрі в ньому жили. Мирні дні моїх односельців були перервані лихоліттям, що несло біль і страждання в кожну сім’ю. В хатах панували розруха, холод і голод. Багато селян так і не повернулися з поля бою. Їм ніколи вже не почути співу пташок, не побачити мирного сонця на рідній землі.
Я дуже щасливий, що народився в мирний час, але коли уявляю, як виснажені воїни б’ються до останнього, полягаючи в нерівному бою, у мене аж серце крається... Але я знаю, що за все ми повинні дякувати тим, хто поліг на полі бою за визволення мого рідного села. Це: І.Ї. Болгарчук, В.І. Палій, В.Х. Пастухов, Н.А. Сауляк, А.І. Свізінський, Ф.З. Писанко, В.А. Пустомельник і багато інших. Воїни нашого села – герої, які дали життя прийдешнім поколінням. Пам’ять про них житиме вічно в наших серцях. Не забувається мені розповідь про односельця Леоніда Кириловича Дяченка. На жаль, його сьогодні нема серед живих. Сімнадцятирічним юнаком, риючи окопи під Харковом, потрапив він у фашистський полон. Це був страшний 1942-й. Три роки поневірявся він по концтаборах, аж до самого визволення – травня 1945 року. До останніх своїх днів снилося йому гарчання вівчарок, якими фашисти цькували його і товаришів, снилися гори трупів, чад крематорію.
Леонід Кирилович розповідав про знущання фашистських лагерфюрерів над беззахисними людьми, про той страх, який жив у кожному з них при перевірці на аппельплаці. Він казав, що найбільше, чого боялися в’язні, – впасти, коли гнали на роботу чи з роботи, бо це означало розстріл!..
До кінця свого життя він носив на руці фашистське тавро – табірний номер 11927, а в серці – велику ненависть до ворогів рідного народу.
Сьогодні серед нас живуть ветерани, які є живою пам’яттю про неймовірно важкий і героїчний час Великої Вітчизняної. Свою вдячність їм, а також їх побратимам, які відійшли у вічність, присвячую свій авторський вірш:
СПАСИБІ ВЕТЕРАНАМ!
Вклоняюся доземно ветеранам
І дякую від серця, від душі,
Бо знаю, що й тепер бентежать рани,
Які здобули Ви в жахливій тій війні.
Ви врятували землю від чуми
І нашу з Вами рідну Україну.
Про Ваші подвиги не раз згадаєм ми,
Бо Ви боролись за народ свій, за Вкраїну!
На тій горі
Бої, гаї, страшенна злива,
А на горі стоїть дівчина,
Чекає, жде свого хлопчину,
Що не вернувся із війни.
Вже Перемога, радість, співи,
Вже вийшло сонце,
стихла злива…
На тій горі росте калина…
Стоїть там жінка посивіла.
Юлія Овчаренко, учениця 11 класу Великодальницького НВК – школи-гімназіїБіляївського району
Вклонімося великим тим рокам...
Знати і пам’ятати...
Поколінню сорокових – вогневих років ХХ століття, яке пережило та перемогло коричневу чуму фашизму, на схилі свого життя несила терпіти те, що відбувається в Україні через 65 років після дня Великої Перемоги, бачачи те, як щороку дедалі гучніше і гучніше звучать голоси неофашистів. Особливо на заході України. Махрові націоналісти, ворушачи події минулого, вбачають у них лише чорні сторінки і роблять висновок, що російський народ, Москва, окупували і пограбували Україну.
На нашій пам'яті гітлерівська окупація України і геноцид проти її народу. Любителям ворушити історію варто було б знати і пам'ятати, що німецька стратегічна концепція зводилася до формули «Завоювати і знищити».
Для Радянського Союзу війна стала катастрофою неймовірних масштабів, попри Перемогу. Загальна кількість жертв за свободу досі уточнюється (приблизно 27 мільйонів чоловік), величезними були матеріальні втрати.
У своєму радикалізмі націонал-фашисти дотримувалися політики цілковитого знищення української державності й населення:
«Треба робити все, щоб при відступі з України там не залишилося жодної людини, жодної голови худоби, жодного грама зерна, ані метра залізного полотна, щоб не уціліла жодна шахта і жоден будинок і не було б жодного неотруєного колодязя. Супротивникові повинна залишитися тільки спалена й розорена країна». (Вказівки Гітлера від вересня 1943 року).
Нам можуть сказати, що, мовляв, це документ періоду катастрофи задумів фашистської кліки. Це вірно. Але ми маємо й інші, ранні, документи, починаючи з 1927 року, у яких міститься викривальний матеріал проти фашизму, сил війни, реакції та мракобісся. Зокрема і стосовно України.
1939 рік, Гітлер: «Усе, що я сьогодні роблю, спрямоване проти Росії; якщо Захід занадто дурний і сліпий, щоб зрозуміти це, я змушений буду домовитися з росіянами для удару по Заходу, а потім, після його розгрому, я спрямую усі свої об'єднані сили проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб знову не вмерли з голоду, як в останній війні»...
1941 рік, Адольф Розенберг: «Ми ведемо Хрестовий похід проти більшовизму. Завдання нашої політики треба вбачати в тому, щоб виділити з величезної території Радянського Союзу державні утворення (республіки) і організувати їх проти Москви, щоб звільнити німецький рейх на прийдешні століття від східного кошмару». (Йдеться про політичні вимоги в майбутній війні проти Радянського Союзу (20.06.1941 р.)
1942 рік, Еріх Кох: «Вільної України немає. Мета нашої роботи – змусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна поставляти те, чого немає в Німеччині... Фюрер зажадав від України 3 млн тонн зерна для рейху, і вони повинні бути поставлені». (Виступ у Рівному 26 – 28 серпня 1942 р.)
Мартин Борман. Лист Розенбергу від 27.07.42 р.: «Ненімецьке населення в жодному разі не мусить допускатися до вищої освіти. Якщо ми зробимо цю помилку, то самі виростимо прийдешній опір. На думку фюрера, цілком достатньо, щоб ненімецьке населення, зокрема так звані українці, – уміли читати й писати»...
1943 рік, Генріх Гіммлер: «Ми повинні вести війну з думкою про те, як найкраще відняти у росіян людські ресурси – живими чи мертвими... Або вони повинні бути вивезені до Німеччини і стати її робочою силою, або загинути. А залишати ворогові людей, щоб у нього знову була робоча і військова сили, абсолютно неправильно. (З промови в Харківському університеті перед командирами дивізій СС – 24.4.1943 р.)
Іншими словами – захопити і знищити!
Неможливо спокійно читати вислови Гітлера та його підручних, засуджених і повішених за вироком Міжнародного трибуналу, як носіїв і виконавців злочинів проти людства.
На превеликий жаль, фашисти творили геноцид і руками колабораціоністів на окупованих територіях і в таборах смерті.
Точних даних, що стосуються зрадників, досі немає. За радянськими оцінками, на початку 1943 р. 750000 колабораціоністів було зараховано до так званих допоміжних військ вермахту. Головним чином із Західної України і Прибалтики.
Авторові цих рядків як учасникові бойових дій у роки війни довелося бачити і на собі відчути їхні варварські діяння. Чого гріха таїти, адже навіть есесівці не робили того, що творили поліцаї із числа зрадників. Загальновідомий факт, що в Бабиному Яру в масових убивствах радянських людей брали участь 1200 поліцаїв ОУН.
За період правління Ющенка, Тимошенко фашистські елементи в Україні відчули безкарність. Львів, Тернопіль, Рівне, Івано-Франківськ задають тон. Більше того, прагнуть поширити свій вплив на центр, південні, південно-східні області, зокрема Одесу, Донецьк та інші міста.
Нас, ветеранів війни, і всіх прогресивних громадян дивує і хвилює індиферентність, що граничить з бездіяльністю, владних структур стосовно радикальних націоналістів і неофашистів.
Так і хочеться крикнути: «Люди, будьте пильні! На хвилі кризи знову гряде фашизм, як це було в Італії, Німеччині та Іспанії в тридцяті роки минулого століття».
Роман АГРІКОВ, заступник голови Одеської обласної Ради миру, генерал-майор у відставці
