Фільм Сергія Лозниці «Щастя моє» з’явився досить вчасно. В іншому разі навіть на ювілейному XL Міжнародному кінофестивалі «Молодість» Гран-прі знову дістався б не українському фільму.

Відколи «Молодість» 20 років тому набула статусу міжнародного фестивалю, ще жоден український повнометражний фільм не здобував високої нагороди. Більше того, за час перебування фестивалю в цьому статусі лише три українські фільми повного метру було добрано на конкурс. Це «Мийники автомобілів» Володимира Тихого, «Біля річки» Єви Нейман і «Мамай» Олеся Саніна, на якого покладали великі надії, але, на жаль… Хоча свого часу саме «Молодість» відкрила світу такі імена, як Володимир Бортко («Канал» – 1976 р.) та Іван Миколайчук («Вавилон ХХ» – 1979 р.).

Нагадую, кінофестиваль «Моло­дість» було створено 1970 року з ініціативи Миколи Мащенка, тодішнього секретаря СК України, як конкурс студентських робіт. Незабаром конкурс переріс у фестиваль, а потім став Міжнародним кінофестивалем дебютних фільмів.

А ставши міжнародним, фестиваль «Молодість» виявився трампліном до світового кіне­матографу таких режисерів, як Бруно Дюмон («Життя Ісуса»), Лукас Мудіссон («Покажи мені любов»), Олексій Балабанов («Щасливі дні»), Валерій Тодоровський («Катафалк»), Олексій Герман-молодший («Останній поїзд»)… У цьому списку Франсуа Озон, Нана Джорджадзе, Денис Євстигнєєв, Вадим Абдрашитов, Іраклій Квірикідзе…

Але, хоча фестиваль виріс із дитячих, точніше студентських, штанців, він залишився вірний програмі, закладеній від початку. Унікальність МКФ «Молодість» у тому, що, будучи великомасштабним міжнародним фестивалем, він включає до конкурсної програми студентські роботи. Їх судить, як і решту конкурсних програм, міжнародне журі (цього року його очолював французький режисер Марк Каро), а також журі міжнародної федерації кінопреси – FIPRESCI, журі міжнародної федерації кіноклубів – FICC, екуменічне журі та глядачі, які визначають приз глядацьких симпатій.

Тому розмову про переможців ми почнемо зі студентського конкурсу та конкурсу короткометражних фільмів.

Приз за найкращий студентський фільм «Я, Гельмут» міжнародне журі присудило Ніколасові Штайнеру (Німеччина). Журі виділило також стрічку Шимлера Балінта «Ось і я» (Угорщина), відзначену і FICC.

У короткому метрі журі поділило приз між британцем Роулендом Джобсоном («ДівчинаЯкЯ») і фран­цуженкою Елеонор Пур’я («При­гноблена більшість»).

Головні призи FICC та екуме­нічного журі збіглися із симпатіями глядачів. Ними був нагороджений німецький режисер Петро Люшов за короткометражний фільм «Ма­ленький нацист».

На втіху фестивальній публіці FICC спеціально відзначила і кумедний, але з явним підтекстом, короткометражний фільм італійця Паоло Сассанелі «Війна», демонстративно знятий ним у дусі неореалізму.

Екуменічне журі оцінило також повнометражний фільм «Чужа» режисера Фео Аладага (Німеччина). Ця драма посіла у рейтингу гля­дачів друге місце.

У студентських і короткометражних показах українських картин цього року було небагато – лише п’ять. Одну з них – короткометражний фільм Юрія Ковальова «Останній лист» – було відзначено дипломом екуменічного журі. Але одночасно з основним конкурсом на фестивалі йшов паралельний конкурс «Українська панорама». Головний приз «Панорами» одержала картина Д. Тяжлова «Я пам’ятник собі…». Заохочувальні дипломи одержали Д. Онищенко – за найкращу режисуру – (фільм «Собаки міста Київ»), і Ю. Жительна – за найкращу жіночу роль у картині «Чешки».

Основна інтрига фестивалю – конкурс повнометражних фільмів. Хто здобуде Гран-прі і хто виграє в номінації «Найкращий ігровий фільм»?

Цього року конкурсна програма у повному метрі була досить рівною. От тільки фільми переважно були сумними (втім, цим же вирізнялася і студентська програма, і програма короткого метру). Такими були і грузин­ський фільм Левана Когуашвілі «Гуляки», і польський фільм Кшиштофа Лукашевича «Лінч», і вже згадана стрічка «Чужа», і картина Надира Т. Хомаюна «Тегеран» (Іран-Франція), і голландська мелодрама Рейнаута Урлеманса «Приходить жінка до лікаря». Втім, усі названі фільми переглядалися на одному подиху, хоча веселими їх не назвеш.

Окремо варто сказати про картину, яка викликала лише позитивні емоції. Це датська стрічка «Хуан», яка являє собою постмодерністську версію «Дона Жуана» Моцарта – режисер Каспер Хольтен. Геніальна музика, чудові голоси, блискуче виконання, дотепний сучасний текст, що органічно лягає на музику Моцарта. І що зовсім незвичайно, літературно вивірені титри...

Можливо, саме тяжкий настрій, що виник у журі після перегляду всіх конкурсних програм, що повнилися фільмами із трагічними сюжетами, призвело до того, що найкращим ігровим фільмом було названо комедію Ула Сімонсона та Йоханеса Штерне Нілсона «Звуки шуму» (Швеція, Франція). Фільм цей – дзеркальне відображення Бродвейського мюзиклу «Звуки музики». Справжньої музики у фільмі практично немає, але зате є «симфонія міста», яку п’ять барабанщиків на чолі із одержимою проводиркою виконують на всьому, на чому доведеться: вони видобувають звуки з пожежних установок, з роздутого черева хворого, з екскаваторів і бульдозерів, з енергетичної системи міста. Цю банду музичних терористів ловить поліцейський на ім’я Амадеус. Хоча він і тезка Моцарта, але терпіти не може музики. Однак закоханий у проводирку. Історія цілком банальна: нова музика проти класики. «Антон Іванович гнівається» в сучасній інтерпретації.

Ще однією з основних нагород фестивалю є приз ім. Іва Монтана за найкращу акторську роботу. Його одержала мексиканка Моніка Дель Кармен за головну роль у непростому фільмі Міхаеля Рове «Високосний рік». «Високосний рік» – це тяжка психологічна драма, садомазохістська еротика, яка балансує на межі еротика – порнографія, але, безумовно, талановита, так само, як робота Моніки Дель Кармен.

Ну, а тепер про «Скіфського оленя», що вручається переможцеві фестивалю, який здобув Гран-прі. Хоча вище було сказано, що Гран-прі – це головна інтрига фестивалю, але, по суті, інтриги цього року не було. Фільм Лозниці одразу посів особливе місце. Ще за тиждень до відкриття фестивалю генеральний директор «Молодості» Андрій Халпахчі в інтерв’ю «Газете по-киевски» на запитання, що варто подивитися на «Молодості», назвав фільм Лозниці.

Більше того, у програмі фестивалю значилося, що картина «Щастя моє», показ якої у конкурсі повнометражних фільмів був призначений на 29 жовтня, демонструватиметься у трьох залах кінотеатру «Київ» не на одному, як усі інші конкурсні картини, а на п’ятьох сеансах.

Картина справді виявилася гідною найвищої нагороди фестивалю «Молодість» – Гран-прі та «Скіфського оленя».

Зрештою, на цю тему звичайних для кулуарів дебатів не виникало. Дебати торкнулися іншого питання: чи можна вважати фільм українським.

З формальним боком справи все ясно. Будь-яка країна, яка внесла гроші на виробництво фільму (хоч 10%) має право вважати його своїм. Який же розклад ми маємо у цьому разі? Левову частку грошей вніс продюсер із німецької сторони Хейно Декерт. Українську сторону репрезентував відомий український продюсер Олег Кохан, і зйомки провадилися на Чернігівщині, хоча за сюжетом фільму дія відбувається десь у російській глибинці, куди потрапляє герой фільму – водій вантажівки. Тепер про автора фільму. Відзначений багатьма нагородами, зокрема, на престижних міжнародних фестивалях, документаліст Сергій Лозниця народився 1964 року в Білорусі. Проте виріс у Києві. За­кінчив Київський політехнічний університет. Працював у Києві в НДІ кібернетики. 1991 року виїхав до Москви, у ВДІК.

Одне слово, вже не кажучи про фінансовий бік питання та місце зйомок, можна сміливо сказати, що Сергій Лозниця людина в Україні не випадкова. Стосовно того, що сюжет фільму розгортається в Росії, то в наш час копродукцій – не це головне. Місце дії ніколи не було визначальним. Інакше фільм «Зустріч на Ельбі» варто було б вважати німецьким, а серіал про Шерлока Холмса – англійським.

Багато хто завважив фільм анти­російським. А втім страшна дійсність російської глибинки, де ходять практично зомбовані відморозки, де панує свавілля людей у міліцейських та інших погонах, могла з таким же успіхом бути дійсністю і українською. Майже одночасно з прем’єрою фільму на Канському фестивалі в одному з відділків міліції в Києві загинув студент Ігор Індило. Десь через місяць в іншому відділку міліції в тому ж Києві повісився 25-річний наркозалежний Дмитро Ящук, який проходив у справі про перевищення повноважень міліцейськими службовцями. Список можна продовжити… Сам же Лозниця, відповідаючи на запитання журналістів, зазначив, що дія фільму могла відбуватися і в Білорусі, і в Україні... Але задум картини народився тоді, коли він їздив по російській глибинці.

Сам Лозниця називає свою роботу фільмом-засторогою. Це засторога про те, що зло повертається злом.

У фіналі картини нещасний хлопець, який втратив пам’ять, випадково заволодівши пістолетом, розстрілює і «винних», і «безневинних». Зло повернулося.

Це картина-притча. Адже не просто так на початку шляху до героя у кабінку вантажівки незвісно звідки підсаджується якийсь старик і розповідає історію своєї молодості, коли він застрелив кривдника і з того часу блукає по землі без імені…

Кінець фільму, коли хлопець іде в нікуди, повертає нашу па­м’ять до цього епізоду. Таких «за­кільцювань» у картині багато. Вони підкреслюють нерозривність часових зв’язків.

Цю нерозривність було продемонстровано і на самому фестивалі. У позаконкурсній про­грамі демонструвалися тридцять повнометражних фільмів, які свого часу брали участь у конкурсній програмі фестивалю – серед них стрічки, які одержали Гран-прі, і стрічки, відзначені нагородами FIPRESCI. У свою чергу, французи надали сім короткометражних фільмів французьких режисерів, переможців різних років на «Молодості», зокрема фільм Франсуа Озона «Віктор».

Позаконкурсна програма фестивалю взагалі була насичена подіями, зокрема цікавими зустрічами. Найпершого ж дня журналісти змогли зустрітися із Софі Марсо та Кристофером Ламбертом, яких увечері побачили у зворушливій, чудово знятій та зіграній мелодрамі «Картахена». А наступного дня відбулася цікава бесіда із Лукасом Мудіссоном і незабутня зустріч із великою Фанні Ардан.