Василь Полтавчук – досвідчений письменник, автор книжок прози «Заповітне поле», «Чи залишиться таємницею?», «Руса коса до пояса», має певні досягнення в царині літературно-критичних студій. Його перу належать дослідження «Біографічний роман та проблема виховання історією», «Неминущість минулого», краєзнавчі нариси, численні статті, рецензії у часописах України.
Нову книжку нашого земляка складають оповідання, поєднані промовистою назвою «Ім’я любові». Вона не випадкова. Лейтмотив 18 оповідань – почуття одвічного, неперебутнього, що окрилює людину, вивищує її над буденністю, утверджує в ній віру у незнищенність краси любові.
«Ім’я любові» – своєрідна хроніка подільського села Забар. За часом це – спогади про війну, перший післяокупаційний рік, життя у колгоспному селі, пореформені зміни 90-х років.
Герої оповідань Василя Полтавчука – підлітки, дідусі та бабусі, вчителі, механізатори, сторожі – здебільшого люди непримітні, але відповідальні, з почуттям самоповаги, спроможні на мужні вчинки. Найкраще, мені здається, змальовані підлітки. Автор уміє передати душевний стан того чи іншого героя, добре знає психологію людей, які змалечку привчені працювати коло землі.
Автора оповідань знаю досить давно, ще з часів його студентства. Василь Полтавчук успішно навчався на філологічному факультеті ОДУ ім. І.І. Мечникова, активно відвідував гурток новелістики. Керував гуртком кумир усього, либонь, студентства, яке цікавилося поточними справами у тогочасній українській літературі, Василь Фащенко. Мені, випускникові Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, дуже подобалися статті Василя Васильовича про новелу у тогочасній пресі. Мріяв з ним познайомитися. І одного разу мрія моя здійснилася. Допомогли одеські колеги. На засіданні того гуртка і почув тихий, але упевнений голос Василя Полтавчука. Пізніше познайомився і з його першим рукописом.
Не буду переповідати історію перших видавничих перипетій автора. Якщо коротко, то шлях В. Полтавчука від перших публікацій до першої книжки був досить тривалим. Та випробування часом пішли авторові на користь. Майстерність автора зростала від книжки до книжки.
«Ім’я любові» відкриває вступне слово Василя Васильовича Фащенка, лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка.
«Оповідання Василя Полтавчука – це негаласливо відгранені життєві історії, випадки, за якими людські долі з їхніми правдами і кривдами. У часі – від воєнного лихоліття, котре гірко відлунює в душах людей і понині, до днів теперішніх – не дуже багатих на радісні миті. Зате, як і тоді, щедрих на таланти творити добро, виступати проти зажерливості – на захист людської гідності».
І ще дозволю собі процитувати: «Автор дотримується класичної традиції у будові стислого епічного твору: буденна фабула обов’язково має крутий поворот у своєму розвитку і новелістичний пуант. І робиться це не для приголомшення читача, а для втіхи осягнення ним сподіваної несподіванки».
Для широкого загалу поясню вираз «новелістичний пуант». «Pointiller» (франц. мовою) – писати крапками. Наприклад, у живопису – це манера письма окремими мазками; у музиці – особливий тип письма, при якому кожна нота відокремлена від другої паузою. У літературі ця манера письма притаманна новелістам. А оскільки Василь Полтавчук – талановитий учень В.В. Фащенка, автора книжок про українську новелу, – то й він вдається у своїх творах до пуантилізму.
Мова оповідань по-народному барвиста, без словесних викрутасів. Для прикладу, такий ось малюнок.
«У ярку, що через дорогу, за рідкою шеренгою старезних верб, немовби хтось кукурудзу віє. Сиплеться та кукурудза і сиплеться, неначе цілий куток до млина рихтується. Але то тільки так причулося Даникові. Насправді ж там шумить-вишумовує невидима за туманом вода» (оповідання «Даник»).
Читаєш оповідання Василя Григоровича Полтавчука – у пам’яті зринають блискучі зразки прози «шістдесятників»: Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Василя Симоненка. Одеса може пишатися, що має такого письменника.
