Добру справу робить одеський письменник Володимир Гаранін, видаючи книжки із серії «Література рідного краю». Нещодавно у видавництві «Астропринт» побачила світ книжка про життя і творчість нашого земляка, видатного поета, лауреата Республіканської премії ім. Павла Тичини Валентина Мороза. Це другий випуск із згаданої серії. Перший був присвячений поету Віктору Дзюбі.
Перед нами літературознавчий нарис. Він складається з дванадцяти розділів. У вступі «Вічний неспокій» дано загальний аналіз творчого набутку. У розділі «Вслухаюсь в шелест кожного зела…» простежуються витоки та формування світогляду поета. Розділ «Вітер лине над долиною» присвячений першій збірці «Говоріть, колоски, говоріть», що побачила світ 1962 року. Видання цієї збірки благословив у «Радянському письменнику» лауреат Шевченківської премії Андрій Малишко.
У наступному розділі «Земля і слово» аналізується вершинна, як мені здається, річ – драматична поема «Земля і слово», єдиний епічний твір у досить чималому творчому доробку Валентина Мороза. Сюжетним фоном служать події, що відбувалися у Болгарії за часів Христо Ботева, та легко вгадуються українські реалії. Володимир Гаранін слушно зауважує, що «поет вдало використав можливості такого унікального тропу як алегорія». Хоча йдеться у драматичній поемі про Болгарію, кожен українець-інтелігент був у полоні тих явищ, що мали місце на Україні у ХХ столітті.
Окремо розглядається цикл віршів про Тараса Шевченка. Аналізуючи цю тематику, автор нарису стверджує цілком, на мій погляд, справедливо, що поет вніс своє вагоме слово до Шевченкіани.
У подальших розділах В. Гаранін зосереджує увагу на своєрідних віршах В. Мороза – варіаціях на теми українських та грузинських народних пісень, розповідає цікаві подробиці з творчої біографії автора, про родинні зв’язки з Грузією, про джерела, що живили ці вірші.
Дуже цікавий погляд автора нарису на так звані «антивірші» Валентина Мороза. Згоден, що це справжні шедеври. Особливо «Я так боюсь свободи для рабів», «Антивірші про яничарство», «Антивірші про єгипетський полон».
Коли я познайомився з Валентином Леонідовичем Морозом, а це були 70-ті роки, він активно працював у царині лірики.
«Оспівування природи, використання її характерних особливостей, що споріднені з людським єством, можна віднайти у кожній збірці Валентина Мороза», – пише автор нарису. Я належу до палких прихильників лірики Валентина Мороза, а тому й не можу стриматися, щоб не процитувати:
Над білим світом владарює
спека,
Розслаблюючи обрію струну.
І гусне в травах зовсім недалеко
Бентежний запах меду й полину.
А широчінь – і трепетна, і світла,
Як на людській долоні ластівки.
І ледве-ледве під вагою світла
Ще рухається просторінь ріки…
Життєвий досвід, романтична спрямованість, яскрава уява спонукають автора до нових пошуків.
Добре, що автор нарису вмістив наприкінці «Додаток» – найкращі твори Валентина Мороза.
Тут читач може знайти драматичну поему «Земля і слово», вірші, присвячені Тарасові Шевченкові, варіації на теми фольклору, інтимну, пейзажну та патріотичну лірику.
Нарис Володимира Гараніна, – як написано в анотації, – «адресується вчителям, студентам, учням загальноосвітніх закладів» і може бути використаний при вивченні літератури рідного краю.
Тираж, на жаль, дуже обмежений – 200 прим. Але в цьому немає провини автора.
