На перший погляд, драбини. Ні, це не драбини… Залізничні колії. Провисли в повітрі, ведуть невідомо куди. Так зустріла глядачів сцена Одеського російського академічного драматичного театру на прем’єрі драматичної поеми в одній дії «Країна негідників» за Сергієм Єсеніним, режисер-постановник – Олексій Литвин.
Хуртовина, стукіт і виття потягів, що мчать. Час – громадянська війна в Росії. Мішанина доль і вдач, народностей і станів. Китаєць і таємний агент Літза-Хун, веймарець Чекістов, який зневажає народ і водночас вірить у світле майбутнє, співчуваючий комуністам росіянин Замарашкін, що піддається неправильному (неправильному?) почуттю дружби з бандитом Номахом… Так-так, Махно вгадується. Цинічний, зухвалий. Вагон із золотом революції – його мета. Але поволі нетиповий бандит Номах (актор Олександр Суворов) стає смисловим центром постановки. І ось він, ну явно ж єсенінський біографічний хід – розповідь про те, що простий веселий хлопець Номах, пропахлий степовою травою, прийшов із порожніми кишенями до міста, вірив у майбутнє, революцію.
І обманувся. «Мудростью свой кабацкой все выжигает спирт с бараниной!» Адже знайомо з інших віршів? Але це вже слова не Серьоги-забулдиги, а Єсеніна-політика.
Другий яскравий спалах – комісар Рассвєтов у виконанні Валерія Жукова. Високий, впевнений, то з посмішкою на обличчі, то різкий, стрімкий, приймаючий миттєві рішення, він нагадав мені голову губкома Саричева, героя Анатолія Солоніцина з кінофільму «Свій серед чужих, чужий серед своїх». Уособлення революції, щось навіть не єсенінське, а блоківське. Але образ-то інший! Рассвєтов, як і Номах, цинічний – зі сміхом розповідає, як на копальнях Каліфорнії обдурив багатія. І логіка «залізна» – якщо бідний обманює багатого, він завжди правий. Залізо, щоправда, іржавіти може, особливо від крові… І хльостає комісар Америку аморальну словами самого Єсеніна, який у Штатах одного разу побував. Отже, і в цьому герої частина душі поета, і тут є образ аж ніяк не завжди сентиментально-забулдижного Сергія Олександровича.
Рассвєтов підкуповує глядача, говорячи про владу більшовиків: «Нашей веревки и плахи ни один не боится черт. Страна негодует на нас». Небайдужі Єсеніну Номах і Рассвєтов, люди неординарні, які мислять нестандартно – дві рейки одного шляху, яким у мутну сніжну далечінь несеться потяг під назвою Росія.
Стараннями режисури від цих двох виходить такий жар пристрастей, що глядач забуває про скажену хуртовину, яка закрутила залу з перших хвилин. І браво Євгенії Єрмаковій за музичне оформлення. «Этот поезд в огне, и нам не на что больше жать. Этот поезд в огне, и нам некуда больше бежать. Эта земля была нашей, пока мы не увязли в борьбе, она умрет, если будет ничьей…» Пісня групи «Акваріум», що увірвалася на сцену, повертає нас у століття двадцять перше.
Зайвими у виставі виглядають осколки Росії дореволюційної, дворяни Платов і Щербатов, що марнують у гіркому розгулі останні копійки, а можливо, і дні. Режисер-постановник намагається врятувати ситуацію. За текстом саме з вуст цих «вчорашників» звучить п’яне прохання до шинкарки (заслужена артистка України Тетяна Опаріна): «Спойте, Авдотья Петровна!» У Єсеніна вона лише наструнчує гітару. А у виставі – співає. І яка кричуща деталь – цинік, грабіжник, убивця з руками по лікоть у крові Номах, який збирався піти геть, опускається на місце і з єсенінською тугою слухає романс. На мій погляд, романсами, вкладеними у вуста героїні, Олексій Литвин підносить і образ назагал невиразної у автора шинкарки.
Чи можна правити Єсеніна?
Впевнений, нелегко далося О. Литвину це рішення. Але далося – і вдалося! Ейфелева вежа на задньому плані, п’яний від щастя і багатства дрібно мислячий соратник Номаха… І сам бандит – скорботна фігура, що сидить на ящику. (До чого ж вдалі саме ці, статуарні сцени Олександра Суворова!) Туга за Вітчизною, за так і не пізнаним сенсом життя. Постать бунтаря, яка перетворюється… на надгробний пам’ятник. До нього жінка, перехрестившись, покладає квіти. На мій погляд, найсильніший момент п’єси. Немає Номаха як частини душі країни. Прибрали, зрізали одну рейку на шляху. І нехай уже не хуртовина, але холод, холод, холод.
«Нам некуда больше бежать…» Холод у душах. Цинізм. Обривки рейок. Роздоріжжя в країні, роздоріжжя у душах. День тодішній, день сьогоднішній. Зупинімося, подумаємо – чи далеко до того, щоб наш поїзд спалахнув вогнем?
