Коли на напівтемній сцені в інвалідному візку нерухомо сидить чоловік, це геть не смішно. Це моторошно. Такі були мої враження від перших секунд передпрем’єрного показу вистави «Одеса при океані» в Одеському академічному російському драматичному театрі (автор – Віктор Шендерович, режисер-постановник Михайло Чумаченко).
Комедія та трішечки собі мелодрама – так визначив жанр свого твору пан Шендерович. Є у виставі, як то кажуть в Одесі, «і першого, й другого». І акторів теж двоє. Плюс голос автора – на передпрем’єрі та прем’єрі читав сам В. Шендерович.
Початок нашого століття. Гольдинер (народний артист України Олег Школьник) – вдівець-одесит, що вже двадцять років живе у Нью-Йорку. Маленька квартирка при лінії надземки; візити сина раз на тиждень; онуки, що не знають російської; «всі американці – кретини», а «Нью-Йорк – периферія порівняно з Одесою» тощо. Одразу згадуються Ефраїм Севела та монологи сатириків. Було, було... І під колеса машини місис Вотсон герой втрапляє у відомому стилі Брайтон-Біч, переходячи вулицю на Манхеттені на червоний. Таж вона не Джейн, а Женя, у дівоцтві Равинська, дочка емігрантів із Одеси? Ну-у-у, схоже, все ясно…
Але Олег Школьник грає так, що про сюжетну передбачуваність одразу забуваєш. Свого часу Олег Львович зізнався, що роль короля Ричарда дала йому змогу дещо посунути набік обтяжливий образ старого одесита з гумористичної телепередачі. А втім не уявляю, хто ще з таким блиском міг би зіграти Гольдинера, у чиїх вустах не звучали б вульгарно навіть солоні слівця! Незрівнянна міміка актора під час обіду з Женею. Яскраво, соковито, смішно. Але, як показує сюжет, не сміхом єдиним…
Художник-постановник Григорій Фаєр уміло «підтягує» реквізит майже до краю сцени, мовби поселяючи нас у нудному й задушливому – серпень надворі – світі цієї квартирки. Та ще мерехтливе світло й гуркіт поїздів доповнюють ефект малої сцени. До речі, карикатурно розвішані на стінах плакати радянського часу, принади якого в суперечці з Женею-Джейн темпераментно розписує Вульф Мойхелевич, іще відіграють роль тієї самої чеховської рушниці.
Молодим глядачам не завжди зрозумілий зміст реплік Гольдинера. Ну звідки їм знати про солодкий трепет за заповітним тістечком «картошка»? А як відчути, не поживши при Союзі, сіль фраз «Ковбаса скінчилася за два роки до комунізму», «Усе прогресивне людство» й інших таких?
Для Гуллер Полякової, що вийшла на сцену Російського театру на передпрем’єрному показі, роль Джейн Вотсон стала першою після чотирирічної перерви. Боязкі перші кроки її героїні у квартирі Гольдинера, мені здається, цілком відображали стан Гуллер. На прем’єрі грала Тетяна Коновалова – акторка, що називається, на ходу. І образ Вотсон у виконанні Тетяни вийшов різкіше виліпленим, більш американським. Женя, зіграна Поляковою, видасться ніжнішою, ніж хотілося б. До речі, вона з’являється перед глядачами у світлому вбранні, а Коновалова – у сірому, типовому діловому офісному. Також слова «Ви дуже смішний» у вустах Гуллер звучать ніяково, спонукають до примирення, а у виконанні Тетяни – із твердою констатацією факту, бодай і без осуду. І все ж обидві акторки створили власні переконливі образи, що не суперечать режисерському надзавданню.
Перед акторками стояло дуже важке завдання: цілу виставу говорити російською мовою з американським акцентом. Вдавалося це не завжди. Побажаємо і Гуллер, і Тетяні стати справжніми місис Вотсон. І вони безсумнівно стануть, бо за плечима у кожної акторки – хороша театральна школа.
Гольдинер, у чиє задушливе нудне життя ввірвалося почуття до Жені, зізнається: не склалося там, не склалося тут… Окупація Одеси, Освенцим, руйнування радянських ідеалів, смерть дружини і явне бажання смерті самому собі – у репліках з’являються глибокі паузи, і в живі одеські очі западає скорбота. Герой, показуючи на ті самі плакати (ось він, постріл!), люто й жорстко визнає себе ветераном дурнуватої праці.
– Але нічого не можна було вдіяти! – зі слізьми на очах вигукує Гольдинер, зрозумівши, що має стосунок до життєвої трагедії батька Жені.
Одна з найсильніших сцен постановки – прощання. Ослабнувши від прикрості розставання, спираючись не однією, а двома руками (на ціпок і на стілець), Гольдинер ховає згорьоване лице від місис Вотсон і обертає його до глядачів. А та, на час ставши одеською Женею, знову перетвориться на американку Джейн. Стиль життя за межами похмурої квартирки Гольдинера, життя, у якому немає місця старому Вульфу: «I’m fine, thank you!»
Фінал примирив автора цих рядків із дещо прямолінійною назвою. Як на мене, це не Одеса, а осколки життя, викинуті на берег Атлантики… При березі величезного океану сумовито й мовчазно бреде в нікуди самотній старий із ціпочком. Все-таки в цій «комедії» сум дуже глибокий. І тим вона цінна.
