Не злякати…

Одеський театр ляльок далі успішно працює на тимчасовому сценічному майданчику – у Грецькій залі, що у фойє другого поверху Українського академічного музично­драматичного театру ім. В. Василька. Другою прем’єрою сезону стала вистава за п’єсою Ірини Токмакової на основі російської народної казки «Сестрица Аленушка и братец Иванушка» у постановці Наталі Князєвої. Сценографія Світлани Прокоф’євої, музичне оформлення Стаса Михайленка. У виставі зайняті актори Ольга Кужельна (Альонушка), Тетяна Щербата (Іванушка), Стас Михайленко (Відьма), Валерій Стрілець (Князь), Ольга Опря, Руслана Руда (дівчата, ляльки).

…На сцені створено атмосферу російської народної казки. Казки, яку з покоління у покоління читають дітям батьки. Про те, що спочатку була книжка, нагадують декорації – сторінки значних розмірів фоліанта, які за ходом дії перегортають герої вистави.

А самі вони, відповідно до задуму режисера­постановника, з’являються перед глядачами то людьми, то ляльками за ширмою, то ляльками в руках інших героїв. І, звичайно, ні в дітей, ні в дорослих не виникає здивованих запитань. Усе і так зрозуміло – це ж казка, розказана у театрі, а в казці і у театрі завжди є місце дивовижним перетворенням.

Втім, не тільки дивовижним, але й лиховісним… Як відомо, у казці «Сестрица Аленушка и братец Иванушка» відбуваються драматичні події: з волі злої чаклунки братик Іванко перетворюється на козенятко, сестру Альонушку відьма втопила в річці і набула її вигляду. Як і має бути у казках, іде боротьба добра зі злом, причому останнє здобуває тимчасову перемогу.

Сценічне втілення зла, мабуть, найскладніше для режисера­постановника вистави­казки для маленьких глядачів. Тут особливо важливе чуття міри. Зло не повинно бути беззубим і, отже, смішним та непереконливим, але не повинно бути і надмірно агресивним, наділеним якимось демонічними чарами. Дитина може боятися злого (поганого) персонажа, але не настільки, щоб забути про те, що він не справжній і події відбуваються не насправді. На жаль, саме образ Відьми вніс дисгармонію у виставу, що витримана у класичних традиціях російської народної казки. Ця чаклунка ніби забрела сюди з якогось сучасного трилера. Старших дітей цей лиховісний образ і зачарувати може, а малят – по­справжньому злякати. У кожному разі, за рахунок домінування зовнішніх ефектів можна досягтися результату, протилежного очікуваному.

І цього дуже не хотілося б, тому що у цілому робота Наталі Князєвої і всього творчого колективу заслуговує добрих слів: вистава вийшла зворушливою, ліричною і, в остаточному підсумку, доброю.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті