Про цікаву пам’ятку старовини – мармурове цямриння криниці, яке збереглося у селі Жовтень ще з панських часів, розповіла завідувачка місцевого музею Ніна Казімірова. Від мармурового витвору вагою до тонни вже й згадки не лишилося б, якби не наполегливість цієї тендітної жінки. Вона знайшла небайдужих людей і організувала перевезення експонату із занедбаної місцини до центру села, де встановили його біля Будинку культури. Для необізнаних – це просто зі смаком оздоблена ваза для квітів. Справжню «біографію» цямриння відвідувачам музею розкриває Ніна Іванівна. До того ж додає, що тут ще й досі користуються водогоном, спорудженим понад сто років тому. По цьому раритетному внутрішньому каналу вода надходить до п’ятьох сільських об’єктів соціальної сфери. Керамічні труби прокладені на глибині 145 метрів. Справді, зроблено на віки.
Найбільше музейних експозицій присвячено Великій Вітчизняній війні. Ніна Іванівна може годинами розповідати про воїнівземляків, а також про визволителів села.
– Ось усі матеріали про солдатів 57ї армії, які визволяли від фашистів нашу землю, – розповідає Ніна Іванівна і показує фото, пожовклі від часу. – Це наш безцінний скарб. Ми й донині тримаємо зв’язок із колишнім солдатом Олексієм Лачком. У квітні 44го він зайшов до хати Ірини Моторнюк увесь поранений та знесилений. Жінка перев’язала рани та нагодувала солдата.
Цікавий той факт, що члени військовопатріотичного гуртка «Пошук», який діє у Жовтневому навчальновиховному комплексі, понад 40 років ведуть листування з воїномвизволителем Олексієм Григоровичем Лачком, який мешкає в Кургані Волгоградської області. Його листи сповнені поваги і любові до юних слідопитів. В одному з них, зокрема, він пише: «Ви, дорогі діти, підняли мене з ліжка. Я поїхав на конкурс патріотичної пісні до Кургана і здобув перше місце. Це й ваша заслуга, мої милі українські діти, мої щирі жовтенята. Нехай ніколи не повторяться ті страхіття війни, які нам довелося пережити. Всім великий привіт від танкіста 23го танкового корпусу 57ї армії Олексія Лачка». До того ж він написав листа особисто кожному учневіпошуковцю. «Живи, внучко, довгі роки, і не забувай робити людям добро», – такі рядки геройвизволитель адресував зокрема учениці Світлані Гречаній.
Наступна експозиція розповідає про зустріч воїніввизволителів у 1989 році. Тоді з різних куточків країни приїхали до Жовтня 14 ветеранів Великої Вітчизняної війни. На згадку залишилися фото та спогади, записані завідувачкою музею. Варто зазначити, що у Ніни Іванівни занотовано щось про кожен експонат і вже зібралося чимало зошитів із записами. Їй не треба готуватися до проведення екскурсій, про кожну річ вона знає все до дрібниць.
Ми потрапили до музею випадково, без попередження. Ніна Іванівна поралася по господарству і не чекала відвідувачів. Живе поруч, отож, як то кажуть, на перший виклик одразу приходить і відкриває музейні кімнати всім, хто бажає їх оглянути. Розповідає Ніна Іванівна так цікаво, що не відчули, як година пролетіла.
– Тут працювала директоркою Будинку культури, а тепер у музеї. Настільки прикипіла до цієї справи, що не можу без пошуків, без досліджень. Часом і сниться все це, – розповідає завідувачка. – Тепер мене турбує те, що частина покрівлі приміщення протікає, і саме в тому місці, де розміщені експозиції. Треба ремонтувати. Проситиму сільського голову, щоб допомогла зберегти унікальні музейні речі, – говорить Ніна Іванівна.
Наостанок Н. Казімірова розповіла про долю стільця однієї з заможних родин, що мешкали тут у першій половині ХVІІІ століття. Гарний дубовий стілець із високою різьбленою спинкою нагадує царський трон, тільки у зменшеному вигляді. Знайдений він у місцевого жителя. І на диво, згодом до музею потрапило фото, на якому статечна дама сидить саме на цьому стільці. Це початок нової цікавої історії, продовження якої, на переконання Ніни Іванівни, неодмінно далі буде.
