…Прикріпив Гаврило Щур
Тол на палкузакидалку,
Підпалив бікфордів шнур
І жбурнув на воду палку.
Ліг на землю на живіт
І простяг тремтячі руки.
П’ять хвилин – і гримне світ!
І спливуть соми і щуки!
* * *
…Як уздрів служакапес,
Що хазяїн кинув палку, –
Гавкнув хрипло – і туди:
Діставати, як привчили!
Палку в зуби і з води
Пре до берега щосили!
Пре на них… А шнур горить!
Торбохватам не до рибки:
Щур «Ой, Боже!» верещить,
В двох Микол волосся дибки!
Двоє в майках і трусах,
Щур Гаврило в тілогрійці
Чешуть так, що глянуть страх!
Хоч записуй в олімпійці!
* * *
…Мить – і дим аж до небес!
Бахнув тол гучніш гармати!
Бахнув так, що їх труси
Над вербою закружляли,
Що суконні картузи
З неба й досі ще не впали.
Читаєш ці рядки незабутнього сатирика і гумориста, нашого земляка Степана Івановича Олійника, а перед очима враз постають збентеженноперелякані обличчя «Боягуза», «Бувалого» і «Балбеса» у виконанні не менш уславлених Георгія Віцина, Євгена Моргунова та Юрія Нікуліна з художньої короткометражки Леоніда Гайдая «Пес Барбос і незвичайний крос». Рівно півстоліття тому ця десятихвилинна стрічка, в основу сценарію котрої й було покладено однойменну гумореску Степана Олійника, вийшла на екрани тодішнього СРСР, сповнюючи вщент забиті зали гомеричним реготом до сліз. Вона була удостоєна пальмової віті Каннського фестивалю та ряду інших вітчизняних і закордонних кінофорумів. Легко, мов лазерний промінь, проникла крізь залізну завісу «холодної війни» і заповнила щирим, добрим сміхом кінотеатри 120 країн світу. Фільм, відзнятий на одному диханні за кілька місяців, став зрозумілим у своїй дотепності для людей різних націй і рас. Перед українським гумором поштиво зняв капелюха світовий кінематограф.
Поштовхом до цього тріумфу став віршований фейлетон українського письменника, опублікований у газеті «Правда» у 1960 р. На нього, будучи в глибокій творчій депресії після двох невдач на «Мосфільмі», випадково натрапив Леонід Гайдай, коли разом з дружиною Ніною Гребєшковою їхав на відпочинок до її родичів під Іркутськ. На одній із залізничних станцій кінорежисер у газетному кіоску придбав свіжий номер газети. Коли потяг рушив далі, збайдужіло гортав аркуші. І раптом – «Пес Барбос…» Повернувшись до Москви, пішов зі створеним власноруч сценарієм до директора «Мосфільму» Івана Пир’єва.
– Здається, можна зробити смішний фільм.
– І що ж тут смішного – біжить один, біжить другий, біжить собака… Добре, ось тобі 30 тисяч з кошторису іншого фільму. Не вийде – спишемо, – багатозначно сказав мудрий Пир’єв.
Вийшло! Багато в чому завдячуючи фейлетону Степана Олійника. Його текст був настільки жвавим, пластичним, зримим, що акторам не склало особливих труднощів опанувати мімікою і жестикуляцією своїх героїв, які, попри їх негативне браконьєрське начало, назавжди стали улюбленцями публіки.
Євген Моргунов, якого, після виходу «Пса Барбоса…» на екрани, пов’язала зі Степаном Івановичем людська і творча дружба, сказав у 1998 році на урочистому вечорі в Національній філармонії України з нагоди 90річчя з дня народження Степана Олійника: «Любов народу, створена Степаном Олійником для Віцина, Нікуліна і мене, вічно супроводжує нас, бо він – творець цієї «трійці». Якби не було фейлетону «Пес Барбос і незвичайний крос», то не було б нас, не було б «Кавказької полонянки», «Самогонників», «Операції «И» і багатьох інших фільмів, де ми знімалися. Початок усьому цьому – Степан Олійник! Він був грандіозним в умінні бачити. І всі його твори – вони вражаючі. Я жалкую, що на українській студії Довженка зараз «простій». А чому б не створити кінооб’єднання для короткометражних фільмів за творами Остапа Вишні, Степана Олійника? Чому сама Україна не могла б допомогти собі, щоб усе краще, що було в літературі, знайшло би своє відображення на екрані? Адже люди чекають комедії! І всі ці політичні дрязги, весь цей парламентський шум – це не для людей. А ось смішне показати! І хтось же повинен допомогти – Спілка письменників, спонсори… Давайте створимо таке об’єднання і назвемо його «Об’єднання фейлетонів Степана Олійника», – такою пропозицією закінчив свій тодішній виступ Євген Моргунов.
Слова актора були сприйняті бурхливими оплесками. Але, як це часто буває в подібних випадках, далі них справа так і не пішла.
«Я не впевнений, що об’єднання слід назвати саме так, – пише в літературному есе «Степан Олійник: поет на тлі епохи» відомий одеський письменник і науковець Богдан Сушинський. – …Справа ж не в назві, а в суті. І цілком приєднуюся до думки Є. Моргунова, що люди, справді, чекають комедії, а ми, українці, чекаємо ще й української комедії, національної за характерами героїв, за стилістикою гумору, за образним словом, за типовими для українського села, міста, взагалі української дійсності, ситуаціями».
Погодьтесь, шановні читачі, все сказане вище лишається актуальним. Як і багато чого з творчості наших видатних майстрів сатирикогумористичного цеху Остапа Вишні, Степана Олійника, Павла Глазового, Олександра Ковіньки, Володимира Івановича, Олега Чорногуза, Микити Годованця.
