(до 70-ліття від дня народження Анатолія Качана)
Ще здалеку бачу, як під його вусами спливає посмішка. Він завжди радий зустрічі зі старими друзями, особливо з одеситами. А крім цього, нам потрібно порадитися з деяких питань: адже ми з ним не просто друзі, а й одновірці. Віра наша – дитяча література.
Сьогодні, власне, він собі вже не належить – діти давно приватизували його ім’я. Твори А. Качана зустрічається в читанках, підручниках і хрестоматіях. Він – автор майже двадцяти поетичних збірок, і серед них – «Джерельце», «Ворота міста», «Берегові вогні», «Колос наливається», «Зелений промінь», «Світанок року», «Прощання з літом». Він лауреат премій імені Лесі Українки, М. Трублаїні, Б. Нечерди, Міжнародного фонду ім. Я. Мудрого…
Народився поет 16 січня 1942 року на Миколаївщині, в степовій Гур’ївці, відомій кіноглядачам старшого віку за кінофільмом «Трактористи». По закінченні школи поступив на філологічний факультет Одеського державного університету. Друкуватися почав ще в студентські роки. Після захисту дипломної роботи про українську новелістику 20х років ХХ ст. (керівник – професор В.В. Фащенко) вчителював у знаменитому Вилковому, був кореспондентом газети «Комсомольська іскра», редактором книжкового видавництва «Маяк», звідкіля його запросили на роботу в ЦК ЛКСМУ. Затим – праця в дитячих журналах, в Міністерстві культури, в Комітеті з Національної премії імені Т.Г. Шевченка. Анатолій Леонтійович – заслужений працівник культури, відмінник освіти України. І вже багато років очолює комісію з дитячої літератури при Національній спілці письменників.
Читач його творів особливий. Йому вже мало домашніх звіряток. У пошуках нових вражень він все частіше визирає за ворота. І Анатолій Леонтійович охоче підтверджує його здогад, що на котиках та півниках білий світ не закінчується. В його творчості оживають підйомні крани, перегукуються теплоходи, підморгує маяк, перекочуються під вітром щедрі пшеничні хвилі… Малюнок його вірша – чіткий, випуклий. Часом він нагадує карбування по металу. Очевидно, даються взнаки гени батька – токаря.
Окремої розмови заслуговує мариністика поета. Пригадую, як кілька років тому ми пішли в одеський дельфінарій. І доки донька Качана дивилася виставу з дельфінами, він сам, полишивши на мене одіж, без вагань кинувся у хвилі. Схоже, Качан з морем вже давно на «ти». Тож і не дивно, що написав про нього більше, ніж все сучасне покоління «дорослих» і «дитячих» поетів, взятих разом. Причому море в нього – передусім стихія, де «Не видно ні чайки, ані корабля, Бо море сьогодні – мов чорна рілля...» Це одеський порт: «У порту, коли світає, Кран зарядку починає...» Це радість повернення з далеких мандрів: «Бо це горів для моряка, І цвів на вітрі, мов жарина, Не просто вогник маяка, А перший вогник України...» Це, зрештою, і передчуття нової мандрівки: «Бо вже люльку розлуки запалив теплохід...»
І все ж море є лише одним крилом творчості А. Качана. Іншим крилом є причорноморський степ. І вони для Качана нероздільні: «Десь отам на виднокрузі, Коли дмуть вітри південні, Зустрічаються, мов друзі, Хвилі сині і зелені...»
А ще Анатолій Леонтійович до кінця відданий друзям і побратимству. Як він воював за те, аби один з найяскравіших українських поетів Борис Нечерда бодай посмертно отримав Шевченківську премію. Та й автор цих рядків зі вдячністю згадує про те, що не одержав би премію імені Л. Українки без допомоги Качана.
Анатолієві Леонтійовичу вдруге виповнюється 35 років. Та вік йому – не завада. Як і раніше, з’являються карбовані рядки його віршів. Як і раніше, він частий гість у школах, ліцеях та студентських авдиторіях. Нещодавно він побував з творчим звітом на Миколаївщині та Одещині. На зустрічах з шанувальниками читав вірші з нової книжки. Обіцяв приїхати ще.
Бажаю тобі, друже, і в наступному 35літті не втрачати свій дар дивитися на світ крізь магічний кристал дитинства!
