Мова є найживішим, найбагатшим і найміцнішим

зв’язком, що поєднує віджилі, живі й майбутні

покоління народу в одне велике історичне живе ціле.

Вона не тільки виражає життєвість народу,

але становить собою саме це життя.

К. Ушинський

Складний процес утвердження державності в нашому суспільстві набув нової потужності з проголошенням незалежності України 1991 року. Це стало поштовхом для реформування державної політики загалом – і мовної зокрема. Державна мовна політика має своє історичне підґрунтя, яке значною мірою було детерміноване тривалою відсутністю власної державності та зумовлювало наявність низки негативних тенденцій щодо обмеження суспільних функцій української мови.

Досліджуючи історичні засади вітчизняної мовної політики початку ХХ століття, слід звернути увагу на періоди Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР, оскільки їхнім мовнореформаторським заходам, як свідчить аналіз відповідних документів, була притаманна певна послідовність, логічність і наступність. Мовні проблеми згадані уряди прагнули розв’язувати шляхом компромісу з різними суспільно­політичними групами для збереження своєї влади та поширення її на українське суспільство.

Розгляд державотворчого процесу в Україні в 1917–1921 роках (зокрема в галузі мовної політики) як системи правових заходів демонструє ідею державності у дзеркалі українського менталітету та певних традицій національного державотворення. Більшість із провідників Центральної Ради – М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов, Д. Дорошенко,

В. Винниченко, П. Христюк,

М. Шаповал та інші – були людьми не лише зі значним політичним досвідом, а й носіями глибинних знань, зорієнтованими головним чином на народознавчі зацікавлення – історію, етнографію, красне письменство і т. ін. Це спричинило чітку тенденцію наслідування, навіть з формального боку, національних державницьких традицій, що відбивалося в назвах державно­правових актів цього періоду – універсалів, у відродженні козацтва як форми військової організації, у символіці, що супроводжувала процеси державотворення. Принциповою позицією влади цього періоду було спрямування кожного етапу державотворення у правове річище.

Очевидною слабкістю Цент­ральної Ради від самого початку став брак належної уваги до економічної складової державотворення і відповідних практичних дій. Ці проблеми постійно відкладалися в часі, було якесь сподівання, що вони розв’яжуться мовби самі собою зі зростанням рівня національної самосвідомості, з організацією культурного життя української нації.

Період Гетьманату був суперечливим і неоднозначним. З одного боку, створювалася сильна і досить ефективна централізована влада, упорядковувалося законодавство, розгорнулося будівництво регулярної армії та флоту. З іншого ж боку – інституції, що діяли від імені Української держави, нерідко її дискредитували, причому цілеспрямовано й організовано. Також це стосувалося армійських частин і місцевих органів влади, налаштованих відверто агресивно до українського народу, що особливо виявлялося під час реквізиції збіжжя та інших продуктів для потреб Гетьманату та німецької окупаційної влади – всупереч задекларованій недоторканності власності.

Єдиною сферою незаперечного поступу періоду Гетьманату були освіта й наука: видруковано кілька мільйонів підручників для початкових шкіл українською мовою, засновано близько 150 нових українських гімназій, більшість чинних шкіл українізовано, у Києві та Кам`янці­Подільському відкрилися українські університети, а восени 1918 року – утворено Українську Академію Наук.

14 листопада 1918 року був утворений альтернативний уряд – Директорія – у складі В. Вин­ниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та

О. Андрієвського.

Аналіз історичних фактів переконує, що мовна політика трьох українських урядів – Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР – в загальних рисах була послідовною. Втілювали її в життя ті самі діячі: наприклад,

І. Огі­єнко за часів Центральної Ради очолював Правописну комісію в Міністерстві освіти, а за Директорії – став його головою. Навіть коли політична ситуація в Україні кардинально змінилася у зв’язку зі встановленням радянської влади, вектор мовної політики ще певний час зберігав попередній напрям.

Мовні проблеми для урядів Цент­ральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР були об’єктом політичного впливу: їх використовували для переконування, проведення переговорів та ухвалення остаточного рішення, тобто для досягнення політичної згоди про спільну лінію поведінки. Наприклад, як політичне рішення можна оцінити схвалення «Найголовніших правил українського правопису» (травень 1918 р.) або переговори представників «Просвіти» з гетьманом П. Скоропадським з приводу закону про державну мову та оприлюднення «Меморандуму в справі оборони українського слова» (жовтень 1918 р.).

Отже, вітчизняний досвід використання механізмів реалізації державної мовної політики дає матеріал для осмислення шляхів її подальшого розвитку, серед найперших завдань якого – практичне проведення, удосконалення і наближення мовного законодавства України до європейського, зміцнення ролі організаційної структури, активне використання інструментів державної мовної політики, а також її наукове забезпечення.