Якість життя

В умовах посилення інтеграції України у світову спільноту пов’язані із цим процеси безпосередньо впливатимуть (і цей вплив уже істотно відчувається) на подальше формування та механізми реалізації державної мовної політики. Тому особливості зарубіжного досвіду в цій сфері щодо українських реалій викликають безпосереднє зацікавлення як у науковій, так і в практичній площині. Проблема адаптації будь­яких закордонних напрацювань до українських умов досить складна. У зв’язку із цим важливо зрозуміти загальні, досить універсальні процеси, не забуваючи про особливості, – для подальшого можливого застосування цього досвіду при вдосконаленні державної мовної політики на сучасному етапі державотворення України.

Кожна багатонаціональна країна має свої труднощі у розв’язанні проблем мовного співіснування. В інформаційному суспільстві, до якого поступово переходить людство, питання про роль мови як основного засобу соціальної взаємодії, про мовну ситуацію та взаємовплив мов набувають першорядного значення.

Залежно від етнонаціонального складу населення, рівня демократії та політичного режиму можна умовно виділити три типи держав, що відрізняються згаданими вище принципами реалізації мовної політики.

1. Держави, що мають домінуючу мову та одну чи декілька мов меншин. Переважає політичне піклування щодо державної мови та мов національних меншин.

2. Держави, що мають дві чи декілька мовних груп із відповідним балансом. Характерним є збереження міжгрупової рівноваги та політичної стабільності.

3. Держави з високим рівнем різноманітності лінгвістичних моделей. Центральною проблемою мовної політики для цих країн є забезпечення ефективності зв’язку засобами будь­якої загальної мови, якою може бути або регіональна мова колиш­ньої метрополії, або модифікована місцева. Великий вплив на мови колишніх колоній мають універсальні мови.

Отже, мовна політика як система певних заходів і видів діяльності держави є важливою складовою її національної концепції. Усі подібні концепції, незважаючи на відмінності, будуються на унітаристських або сепаратистських засадах.

Унітарна мовна політика спрямована на підтримку найсильнішої мови більшості населення і поступову асиміляцію інших. Прикладом такої політики може слугувати мовна політика колишнього СРСР, хоча офіційно він був побудований за принципом співіснування рівноправних республік та їхніх рівноправних мов. В основу сепаратистської мовної політики покладено принцип розподілу, який дозволяє зменшити контакти расових та етнічних груп. Яскравим прикладом цього політичного явища був апартеїд у Південно­Африканській Республіці. У деяких країнах мовна політика може застосовувати обидва принципи. Поєднання обох концепцій – унітарної та сепаратистської – чітко прослідковується в мовній політиці Фінляндії, де в єдиній державі відбувається послідовна та цілеспрямована підтримка шведської мови. Проте офіційна політика та мовні реакції фіннів дуже різняться між собою, як зазначає науковець Ю. Шевельов. Причому спостерігаються яскраво виражені негативні тенденції ставлення фіннів до шведської мови як офіційної на рівні розмовно­побутового спілкування.

Звернімо пильнішу увагу на основні засади мовної політики Фінляндії – саме в цій країні наявні дещо схожі з Україною проблеми у царині мовної політики: у Фінляндії нарівні з офіційною, фінською, мовою, широковживаною була і є шведська. Тамтешній досвід подолання конфліктних мовних питань, на наш погляд, стане корисним і в розв’язанні мовних проблем, притаманних нашій країні, особливо якщо взяти до уваги таке болюче питання, як надання статусу державної другій мові, – воно активно використовується нашими політиками особливо в період виборних кампаній.

Протягом багатьох століть фінни перебували під владою Швеції. Шведська мова й нині поширена на західних і південних околицях Фінляндії та переважає на Аландських островах. Частина носіїв шведської мови – нащадки шведських поселенців, що прибули сюди в ІХ – ХІІІ ст.ст., але є серед них і етнічні фінни, що зазнали асиміляції в час, коли шведська мова була ознакою належності до панівної, освіченої верстви. 1880 року (через 17 років після надання фінській мові статусу офіційної) шведська була рідною мовою 14,3% населення. 1990 року цей показник становив 6%. Але важливою рисою шведськомовної спільноти є те, що її представники, незалежно від етнічного походження, вважають Фінляндію своєю батьківщиною, тобто пов’язують свою ідентичність саме з цією країною, а не з сусідньою Швецією. У ниніш­ньому фінському суспільстві переважає фінськомовна еліта, здатна адекватно відгукуватися на потреби шведськомовної меншини. Ще одним визначним чинником реалізації державної мовної політики у Фінляндії є істотні зміни в загальній системі освіти – шведська мова не виступає автоматично другою мовою, яку вивчають у школі. У більшості шкіл основною іноземною мовою є англійська, тоді як у шведських школах Фінляндії, крім шведської мови, обов’язково викладається фінська. І хоча загальний рівень користування шведською мовою у Фінляндії значно знизився, але вона й надалі відіграє важливу роль у діловому житті, зокрема як регіональна мова міжскандинавської співпраці.

Отже, фінський досвід може слугувати взірцем удосконалення реалізації державної мовної політики і для нашої країни. Основними засадами цієї політики мусять бути стабільність, толерантність і безконфліктність міжмовних відносин, а це можливо лише за умови, що жодна з мов не відчуває загрози для свого майбутнього.