Ірина Ткачук народилася в мальовничому селі нашого району – Осичках. Дівчинка зростала допитливою, розумною. Вже в дошкільному віці вона гарно декламувала вірші, знала багато казок, любила співати. Ставши ученицею, Іра активно брала участь в різноманітних заходах, швидко звикла виступати перед глядацькою аудиторією. Найбільше дівчину захоплювала поезія. Багато читала віршів відомих поетів. І милозвучність, чарівність ліричного слова, краса рідної мови спонукали Ірину й самій взятися за перо. Навчаючись у 6­му класі, дівчинка вперше спробувала римувати. Чимало слушних порад та підтримку знаходила у вчительки української мови та літератури Осичківської школи Валентини Володимирівни Кропив’янської.

Нині Іринка – десятикласниця. Вона приємна і цікава співрозмовниця. З нею можна розмовляти на будь­яку тему, і на все в неї є своя думка.

– Стимулом до написання нових віршів стають для мене й поетичні рядки наших земляків, – зізнається вона. – Тут у поміч мені завжди стає рідна районка, оскільки саме на її сторінках друкуються вірші Ганни Слюсар, Івана Мушти. Цікавими та повчальними є байки нині вже покійного Володимира Вдовиченка. Постійно слідкую за рубрикою «Проба пера», де друкуються вірші моїх однолітків. Тож маю змогу порівнювати, аналізувати.

Протягом навчального року, беручи участь в конкурсі­захисті науково­дослідницьких робіт учнів­членів Малої академії наук, Ірина разом зі своїм науковим керівником В. Кро­пив’янською досліджувала тему «Мій рідний край річками закосичений». У своїй роботі десятикласниця красу рідного краю, його річки також спробувала зобразити за допомогою поетичного слова. А взагалі тематика написаних дівчиною віршів різноманітна. Є посвята батькові, бабусі, рідному краю. У деяких своїх віршах Ірина порушує не за віком дорослі для себе теми – роздумує про сенс життя, про одвічне філософське «бути чи не бути», про те, що спонукає людей до злочинних дій, що таке кохання та в чому полягає звичайне людське щастя.

Хтось у вікно постукав. Це до мене!

Я думала, то ти… Та ні, то дощ.

І промайнуло щось, як очі ті, зелене,

Я думала, то ти, а то зелений плющ.

Мене хтось обіймав так ніжно­ніжно.

Я думала, то ти, а то був вітер.

Я вийшла боса. Лоскотало щось за ніжки.

Подумала, що ти… То трави й квіти.

Я впала. Я мовчала.

Дивилася на неба синій шовк.

Я так тебе чекала… А ти… Ти не прийшов.

* * *

Я хочу вдарити тебе

Холодним вітром по обличчю,

Зв’язати руки хмарами з небес,

Закритивуха сміхом, щоб не чув, як кличу.

Я хочу зав’язати тобі очі

Із квітів – пелюстків, щоб сліз не бачив.

Для тебе я вкраду усі зірки у ночі,

Повітрям я прикрию твої губи,

Щоб ти «люблю» мені казав очима.

І недовіру десь в гаю загублю,

А біль залишу за плечима…