З альтфатера розжився
– Грицю, чом повісив носа?
– Ніхто нічого не приносить!
– А ти, Петре, чом похмурий?
– «Обленерго» знову дурить.
Зустрів Гната, йшов з аптеки.
– Чом зелений, як смерека?
– Подорожчали знов ліки.
Наб’ю фармацевтам пики.
– Куме, чому кутульгаєш,
Кого так смачненько лаєш?
– На хідниках одні ями!
Розікрали гроші хами.
– Яку вдачу, Хомцю, маєш?
Ще й не вечір, а співаєш.
– Я з альтфатера розжився:
Здав пляшки, вина напився.
Такі от зустрічі були…
Щоб ви теж отак жили,
Ті, що рай всім обіцяли,
Коли нас агітували.
Віктор МАКСИМОВ
Ворона и Лисица
Ироническая басня
«Вороне гдето Бог
послал кусочек сыра…»
Чем все закончилось,
давно известно миру.
Когда Господь о том узнал,
Он вновь кусочек ей послал.
Итак, на ель Ворона сев
И головою повертев,
Смиренно Богу помолясь,
Обедать было собралась.
Как вдруг Лисицу увидала –
Лесной тропою та бежала.
А всем известно с давних лет:
Хитрее зверя в мире нет.
Но в жизни сущей
стар и млад
Порой обманываться рад.
И я ношу такой порок
И знаю, что не одинок.
Теперь послушаем Лису
Под старой елью в том лесу:
«Привет, красавицасестра!
Тебя Жарптица ждет с утра.
Хотела мимо пробежать,
Да вот не терпится сказать:
«Твой голос ангельский иметь –
Вцерковном хоре можно петь».
Услышав лестные слова
(От них вскружилась голова),
Ворона, сыр свой отложив,
Хвостом слегка пошевелив,
Подалась грудью
чуть вперед
И каркнула во весь свой рот.
Но лести сладкие мгновенья
Достойны тоже поощренья,
И, отломив кусочек сыра,
Ворона льстицу угостила.
Виробнича
травма
– Щось давно тебе не бачив, –
так зустрів Василь Петра, –
чи сидиш весь час на дачі,
відпускна прийшла пора?
– Та яке там, друже бравий,
лікарняний ось дали,
через виробничу травму, –
от до чого довели!
– Оце так! В конторі здавна
Сиднем в папірцях сидиш,
Раптом – виробнича травма!?
Через що? Чого мовчиш?
На питання це природне
Петя повагом сказав:
– М’язи щелепи ушкодив,
коли смачно позіхав!
Запитання
Вихователь у садочку
дітлахів питає:
– Хто дає нам молоко?
Скажіть, хто з вас знає?
Тягне руку неодмінно,
Як завжди, малий Сашко:
– Продавець у магазині
І дає нам молоко!
Діалог
Донька голову матусі
гладить і цілує:
– В тебе сивина з’явилась, –
гірко констатує.
Мати задля виховання
пояснити вміє:
– Коли діти неслухняні,
то батьки сивіють.
У задумі промовляє
дівчинка маленька:
– Тепер ясно, чом бабуня
зовсім вже сивенька.
Наталія ПРАДІД
Обіцянка-цяцянка
(монолог тітки Ганни)
Боже ж ти мій! Часи які нині настали! Скрізь тільки й чути: пані, панове. Стою якось на Привозі у черзі. Чую, хтось питає:
– Пані, ви остання?
А я собі й гадки не маю, що то до мене звертаються. Знову хтось цвенькає:
– Пані, це ж я до вас, чи ви глухі?
– До мене? – дивуюся. – Та яка я в дідька лисого пані? Була б нею, не стояла б отут биту годину за дешевою картоплею.
І так мені стало образливо.
– Чого це ти, – кажу, – фіалко триколірна, надумала глузувати з мене? Чи руки мої мозолясті, чи п’яти порепані не подобаються? Ще раз обізвеш панею, то я тобі синці яскравішими зроблю, хвалити Бога, силонькою він мене не обділив.
А та знову цвірінчить:
– Та яка образа? Чого це ви завелися? Зараз так прийнято звертатися. Бо товаришів у нас давно вже немає. Які нині товариші можуть бути, коли капіталізм тепер будуємо. А при капіталізмі людина людині – вовк. Хіба ж не бачите, як кожен так і норовить щось урвати та до своєї нори, чи ж то б пак, до свого бунгала, як тепер кажуть, затягти. А вовк, звісно, свині не товариш. То ж і звуть тепер усіх панами, щоб нікого не образити.
– А, – кажу, – то ти мене за свиню маєш? Я, звісно, не вовк, але хоч і бідна, та гідності людської не втратила і ще сама себе поважаю. Живу за заповідями Божими: не вбиваю, не краду, в поті лиця з ранку до вечора хліб свій добуваю. На пані, звісно, не претендую, але чесною людиною була і нею залишуся. А ти он горілкою пельку заливаєш щодня, мабуть, бо і на людину вже не схожа. Ухажори так розмалювали, їй Богу, фіолетовою стала. Панною себе вважаєш? Тоді чого ж це ти, пані, з якогось там Мата чи Мартра, тут разом зі мною у черзі трешся?
А та очима розмальованими заблимала, руками тремтячими сплеснула, та як заголосить:
– Ах ти ж селючко репана! Тобі «пані» не подобається? А й то, правда, яка з хамки пані? Як копирсалася у навозі, так і копирсатимешся до віку! На «пані» вона ображається! А як мені до те звертатися? Тебе ж і жінкою назвати язик не повертається. Руки, як оглоблі, заскорузлі та чорні. А ноги? Хіба ж у справжньої женщини такі ноги мають бути? Обличчя моє їй не до вподоби. А ти на себе у дзеркало коли останнього разу дивилися? Щоки яблуко печене нагадують! Поважає вона себе… Людоньки добрі! І що тут поважати можна? Справжня жінка про свій зовнішній вигляд завжди піклуватися повинна! А ця на коняку схожа!
Тут у черзі такий лемент піднявся! Одна половина мене підтримує, але і у «Фіалки» однодумців не менше. Діло вже і до політики дійшло. І Горбачова згадали, трясця його матері, і про інших не забули. Бачу, добром це не скінчиться. Он уже хтось візочком замахнувся, а вусатий дядько з валізою, прив’язаною до великого візка, кричить:
– Ти чого це своєю «кравчучкою» розмахуєш? Я зараз як візьму свого «кучмовоза», то від тебе й місця мокрого не залишиться!
Кепські справи, – думаю, – озвірів народ. А все через оту кляту «Фіалку» та її «пані». Пані, панове… Хіба б хто не хотів паном бути? Та коли, звиняйте, зад голий, то яка з мене пані? Коли останню копійчину, на чорний день відкладену, забрали іроди, та ще й насміхаються:
– Доживеш, – кажуть, – бабо, до 80ти, то ми тобі щорічно по 50 гривень віддавати будемо на підтримку здоров’я.
– Це ж скільки років я повинна прожити, щоб усі мої трудові копійки мені віддали? Довгенько мучитися доведеться….А, може, це стимул такий наше правітєльство для нас придумало? Ми ж звикли завжди на щось сподіватися. Обіцянка, кажуть, цяцянка. Комусь, може, і поталанить. Та, мабуть, небагатьом…
Ой, лишенько, вусатий таки пустив у діло свій «кучмовоз»! Я боком, боком, взяла ноги в руки та й накивала п’ятами! Бог з нею, з дешевою картоплею! Ще проламають голову, тоді, напевне, не дочекаюсь отих обіцяних щорічних 50 гривень.
Людмила МАКСАКОВА
