Виставкафорум «Українська книга на Одещині», яка відбулася наприкінці травня в бібліотеці ім. М. Горького, представила відомі українські видавництва і водночас розкрила чимало проблем вітчизняного книговидання та книжкового бізнесу.
На пресконференції, присвяченій виставціфоруму, директорка ОННБ ім. М. Горького Ольга Ботушанська звернула увагу на те, що фінансування бібліотек на державному рівні скорочується. Навіть бібліотека ім. М. Горького не може одержати всі книжки, які виходять в Україні.
Ще тяжча ситуація у книжковому бізнесі, про що розповів президент Української асоціації видавців і книгопоширювачів, заслужений працівник культури України Олександр Афонін. Він відзначив, що сектор книжкового бізнесу – найбідніший у країні, і навів цікаві цифри: торік середньостатистичний українець купив книжок на 2,5 долара, разом з імпортованою російською книжкою – максимум 89 доларів. Для прикладу: росіянин торік купив книжок на 19 доларів, поляк – на 45, француз – на 65, німець – на 150. За роки незалежності в Україні не друкувалося більше 1,5 книжки на душу населення.
Державна допомога українському книговиданню та книгопоширенню зведена до мінімуму.
Оптимістичніше дивиться на ситуацію хазяйка «КнигарніКав’ярні» Галина Дольник.
– Звичайно, на Одещині більше російськомовних громадян. Водночас у нас є російськомовні, які втім читають українською. Молодь, наприклад, зараз читає і російською, і українською. Вони читають таких культових письменників, як Сергій Жадан, Любко Дереш. Я оптимістично дивлюся на те, як читають українську книжку на Одещині. Інше питання, чи є хороші тексти? – розповідає Галина Дольник. – Видаються хороші книжки, але де їх купити? Інтернет іще не настільки задіяний. В Одесі є книгарня. А в Ізмаїлі? А в Ширяєвому? У нас немає програм для популяризації українських книжок.
Галина Дольник також підтримала всеукраїнську акцію «100 книжок для сільської бібліотеки», суть якої в тому, що кожен може принести прочитані книжки. Завдяки цій акції до сільських бібліотек Одеської області було передано 3000 книжок.
Можна точно сказати, що в міру появи цікавої української художньої літератури, впровадження програм популяризації книжок можливо оновити лице української книжки, вивести її на новий рівень. Рецепт на диво простий, але потребує часу.
В Україні ще не сформована нова інтелігенція, новий український письменницький цех. Але культові митці вже з’являються: це й вищезгадані Сергій Жадан і Любко Дереш, це і Юрій Андрухович, який нещодавно побував в Одесі зі своїм новим музичнопоетичним проектом. У кожного з них є своя публіка як на сході країни, так і на її заході, і не важливо, якою мовою вона говорить. Важливим виявилося інше – знайти нові підходи, нові, якщо завгодно, форми, тонко вловити час – саме з такої точки зору мова виявляється тільки посередником.
З тих молодих людей віком від 18 до 22 років, яких мені випало опитати, більшість читають російською мовою, але не вбачають жодної проблеми в тому, щоб читати українською, якщо текст справді цікавий, якщо він того вартий.
Слід говорити, як на мене, не тільки про українську книжку, але про книжку в Україні взагалі. Як би вчинити опір гегемонії видовищ, як би донести, що книжка – це унікальний сконцентрований людський досвід і просто аптечка на всі випадки життя? Якщо кожен бодай щось почитує із класики для себе – і те добре.
– Але що книжки? – дивується один мій знайомий. – У нас взагалі цікавуща країна. Тут збереглася гідна уваги традиція: робити все не для людини, але всупереч їй. Усе це схоже на те, – говорить він, – як якби хтось дуже акуратно переходив дорогу, оглядаючись за всіма правилами і, пробігши по переходу, одразу втрапляв під трамвай. Жити у нас цікаво бодай тому, що завжди в тонусі, напоготові, ти завжди долаєш себе й довколишній світ. Тут розвиваєшся щодня.
Отож, непогано б читати і українською, і російською. А хто знає інші мови – то взагалі чудово. Очевидно, найкраще, що можна вдіяти зараз, – не очікувати подачок, але розвиватися, розширювати кругозір і створювати себе.
