Антоніна Василівна Нежданова – унікальне явище у вітчизняній культурі, видатна оперна співачка (лірико–колоратурне сопрано) і педагог, доктор мистецтвознавства, народна артистка СРСР, лауреатка Державної премії, співала на сцені Большого театру у Москві. Видатну одеситку ставили поруч з Федором Шаляпіним та Леонідом Собіновим. В її репертуарі – арії з опер Римського–Корсакова, Мусоргського, Чайковського, Глинки, Аренського, Рахманінова, Доніцетті.

Та були в її репертуарі і твори українських композиторів, зокрема Миколи Лисенка, романси на слова Тараса Шевченка.

Слід би згадати виступи Антоніни Неж–данової у московському музично–драматичному товаристві «Кобзар». Товариство складалося переважно з діячів театрального, музичного мистецтва, які не забували свого походження, краю своїх батьків, Україну.

Концерти «Кобзаря» привертали увагу громадськості Москви. Зал Купецького зібрання, де переважно відбувалися вечори, привертав увагу московської публіки.

У репертуарі Антоніни Нежданової дослідники творчості видатної співачки називають здебільшого три романси Миколи Лисенка на слова Шевченка: «Садок вишневий коло хати», «На вгороді коло броду» та «Нащо мені чорні брови». Особливо проникливо Антоніна Василівна виконувала останній.

Слова цього романсу – один із зразків так званої жіночої лірики молодого поета, де ведеться сповідь від імені дівчини–сироти, покинутої жінки, вдови. Цей вірш написаний 1838 року, а надрукований у першому виданні збірки «Кобзар» (1840 р.).

Нащо мені чорні брови

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі дівочі?

Згадуючи своє життя в Одесі, Антоніна Василівна щиро зізнається словами Шевченка:

Тяжко мені сиротиною

На сім світі жити:

Свої люди – як чужії,

Ні з ким говорити…

…1888 року міський голова Григорій Маразлі побудував на Куяльницькому лимані церкву в честь святого Панте–леймона–цілителя. У цьому ж приміщенні розмістилося і народне училище, а на посаду священика і водночас завідувача запросили одного з найкращих педагогів Одеського учбового округу Василя Павловича Нежданова – батька 14–річної Антоніни.

Нежданови поселилися у церкві–школі, а невдовзі хор, створений Василем Павловичем, у якому він теж співав, дві доньки і два сини, учні–студенти, став привертати увагу мешканців довколишніх сіл і хуторів.

Уже тоді вдячні слухачі, серед яких улітку було багато представників творчої та наукової інтелігенції, відзначали чудовий голос юної солістки.

Антоніна писала у своїх щоденниках: «Церковь в то время находилась в центре курорта. Летом в парке гремел оркестр, в курзале устраивались с участием столичных артистов эстрадные концерты. Иногда я бывала на этих концертах в сопровождении старших. Там впервые услышала я петербургских и московских артистов, от которых была в восторге».

Після смерті батька родина залишилася без засобів до існування. Не стало казенної квартири. Родина змушена була переїхати з училища до міста і поселитися на околиці Одеси (нині вулиця Нежданової).

…Дослідники творчості співачки доводять, Антоніна Василівна дала у рідному місті усього шість публічних концертів. П’ять із них – у приміщенні колишньої Біржі (нині обласна філармонія). А перший концерт відбувся у приміщенні Міського театру.

Рецензенти не приховували свого захоплення.Ось що писали «Одесские новости», 1909 р.:«…она поет легко, свободно, нежно, изящно и в то же время у нее в каждой фразе чувствуется очень глубокая музыкальная культура».

У 50–ту річницю пам’яті про Тараса Шевченка, після концертів у московському товаристві «Кобзар», Антоніна Василівна знову у рідному місті.

«Одесские новости» відзначали:

«Нежданова – большая певица и артистка. У нее удивительно все закончено и в техническом, и в художественном отношении… В красивом лирическом голосе есть какая–то прозрачность… В чисто вокальной стороне исполнения совершенно оригинальная естественность, непринужденность».

У її репертуарі – Чайковський, Моцарт, Римський–Корсаков, Доніцетті, романси на слова Тараса Шевченка.

Наступного разу співачка приїздить в Одесу через 14 років.

9 листопада 1925 року в «Известиях Одесского окружкома» з’являється анонс її концерту, призначеного на 2 грудня.

У програмі Нежданової знову романси Грига, Аренського, Римського–Корсакова, Доніцетті, романси Лисенка.

У рецензії, опублікованій 4 грудня, є цікава подробиця:

«Почему–то случилось так, что Неж–дановой в продолжение ее блестящей артистической карьеры не пришлось уделить некоторого количества оперных спектаклей городу, с которым связана личными воспоминаниями и который не обходился ни одним крупным артистическим именем».

Наступного року, тобто 1926–го, видатна співачка дала два останніх концерти – 23 та 27 жовтня і знову лише в залі Біржі.

У рідному місті видатній співачці з якихось причин не вдалося продемонструвати усі свої творчі можливості, щось їй заважало. Та вдячна пам’ять нащадків зберегла її ім’я у назві консерваторії (нині національна академія), вулиці на Слобідці. На будинку Маріїнської гімназії, де навчалася видатна співачка, прихильниця творчості Тараса Шевченка, встановлено меморіальну дошку.