Фарби на снігу
– Коли Ніна Іванова, активістка болгарського національно–культурного товариства «Отечество» запропонувала запросити до Рені Івана Шишмана, я навіть не відреагував, подумавши: «Художник такого рівня в нас, у маленькому провінційному містечку? Ні, це зі сфери фантастики…» – зізнався на відкритті виставки заступник голови Ренійської райдержадміністрації Іван Стадников. – Але ми переконалися: для справжнього художника немає залів великих та малих, йому дорогий кожний глядач. Поліптих «Народження Злати», який нещодавно експонувався у стінах Верховної Ради України, тепер маємо щастя бачити і ми.
У скромному районному історико–краєзнавчому музеї вдалося розмістити всього вісім робіт художника–монументаліста, бессарабського болгарина І. Шишмана, але кожна з них сповнена глибокого філософського змісту і змушує замислитися про духовність людини, її призначення, про зв'язок поколінь.
Ренійці як зачаровані стояли біля портрета літньої болгарки бабусі Тані. Як розповів художник, із цією жінкою він познайомився в селищі Суворовому Ізмаїльського району і був вражений її монументальним образом. Вона прожила складне життя, сама підняла дітей – у її особі на полотні і зараз читається готовність гідно та мудро протистояти усім життєвим злигодням. Хочеться, щоб це покоління залишалося з нами назавжди – і це до снаги лише художникові.
Після відкриття виставки ми взяли в її автора невеличке інтерв'ю.
– Іване Івановичу, Ви зібрали колектив майстрів пензля, які виконують ґрунтовні художні завдання. Це реставрація Покровського собору в Ізмаїлі, це розпис нових храмів, які будуються в нашій країні. Як вдалося зібрати художників в одну команду?
– Згуртувати такий колектив одразу неможливо, на це пішло багато років. Ось Сергій Костов, молодий художник з Рені. Він на відмінно закінчив два вузи – в Україні та Болгарії, його виставки відбувалися за кордоном, він виграв творчий конкурс і одержав замовлення у Вашингтоні…
– Які слова Ви знайшли для того, щоб повернути молодого художника на Батьківщину, з Америки до України, до маленького міста Рені?
– Зараз важливо інше: що зроблено для того, щоб цей чоловік та його дружина – теж професійна художниця, залишилися на Батьківщині? Адже підготовка фахівців такого рівня займає десятки років. Сьогодні в Костових майстерня розташована у квартирі: де живуть, там і працюють. Хіба місто не може допомогти художникам відкрити, скажімо, майстерню? Два майстри – це вже школа. Подумайте про це.
– У своєму творчому житті Ви знаходите час на виховання молодого покоління – викладаєте в Ізмаїльському гуманітарному університеті. Скажіть, а Ви можете визначити, хто із студентів стане майстром пензля? Якщо так, то за якими критеріями?
– Головне для художника – це вміти дивуватися. Дивуватися по–справжньому. Пам'ятаю, одного разу взимку прийшов на берег Дунаю, він був покритий величезною білою ковдрою. Сонце скочувалося до обрію. На тлі цієї первозданної краси місто Ізмаїл здалеку здавалося мізерно маленьким. Через годину цей приголомшливої краси пейзаж міг зникнути назовсім. Я став великими мазками – щоб встигнути до заходу сонця – передавати на полотні цю картину. І лише коли роботу було завершено, я помітив, що сніг навколо весь заляпаний моїми фарбами. Друга, на мій погляд, важлива для художника якість – вміння повністю поринути в роботу, забувши про усе навколо.
– А талант?
– Талант – це щоденна праця.
«Яке щастя –
ми відродилися!..»
У Рені відбувся одинадцятий міжнародний фестиваль болгарської культури «Българи да си останем». Місто на Дунаї тепло зустріло творчі колективи та солістів із Татарбунарського і Болградського районів. Відкрив сценічне священнодійство грою на гайді гість із Болгарії Касимир Кондов, учасник багатьох міжнародних фольклорних фестивалів.
Іскрометні болгарські народні танці виконали юнаки та дівчата, які займаються під керівництвом Віри Кунєвої, директорки Василівського сільського Будинку культури. Через яскравий самобутній колектив «Росна китка» пройшло не одне покоління юнацтва, і кожний учень хореографа пройнявся щирою любов'ю до народної музики і танцю, приніс багато годин світлої радості глядачам.
Нещодавно болгарський народний танець з'явився і в репертуарі дитячого зразкового ансамблю «Конфетті» – і одразу потрапив до програми гала–концерту міжнародного хореографічного фестивалю «Одеські перлинки», який збирає колективи багатьох країн світу. Саме із цією постановкою ренійський дитячий колектив під керівництвом Ірини Желєзової їздив цього року до Болгарії.
Неоціненний внесок у розвиток болгарської культури працівниці обласного Центру національних культур у Рені Наталі Чобан, вона створила недільну школу та два колективи, які заслужили звання «народний». У їхньому складі – люди різних професій та пенсіонери. Усі вони із задоволенням виконують народні пісні, причому всіма мовами, які можна почути у Придунав’ї. Цього року Наталю Чобан було обрано головою Ренійського ра–йонного болгарського національно–культурного товариства «Отечество», яке було створено 11 років тому завдяки ініціативі Катерини Чебан – світла їй пам'ять…
Програма фестивалю була великою, кожний колектив виступав на високій емоційній хвилі – це відчував глядач і дякував самодіяльним та професійним артистам теплими тривалими оплесками.
А що таке фестиваль болгарської культури з погляду його учасників? Який настрій панує за лаштунками? Про це нам розповіла пенсіонерка Анна Бринза, у минулому – художній керівник Нагірненського Будинку культури та засновниця ансамблю болгарської народної пісні «Нагірняночка».
– Я вже не працюю п'ять років, я на пенсії, але колектив наш не розпався, – розповідає Анна Іванівна. – Ми з дівчатами, більшість із яких також пенсіонерки, як і раніше вечорами збираємося разом, щоб згадати стародавні болгарські пісні, які й сум розвіють, і життєвих сил додадуть. Нам було дуже приємно, що Ніна Іванова, наш делегат Всесвітнього конгресу болгар, згадала про «Нагірняночку», знайшла нас і запропонувала взяти участь у фестивалі. Щоб підготуватися до такого відповідального виходу на сцену, ми понад місяць їздили із Нагірного до райцентру – з нами займалася вокалом Наталя Чобан. Акомпаніатор обласного Центру національних культур Михайло Тетрадов зробив для нас фонограму. У нас не було костюмів, але й тут нам прийшли на допомогу добрі люди – голова СВК «Ренійський» Сергій Кирчевський та начальник Головного територіального управління МНС України в Одеській області Володимир Боделан. Ми дуже вдячні всім, хто допоміг «Нагірняночці» знову вийти на сцену. Яке щастя – ми відродилися!
Є вічний двигун – небайдужість
Нещодавно у Болграді відкрився величний меморіал пам'яті болгарських ополченців, які брали участь у боях під Шипкою. Вони добровільно поспішили на допомогу російській армії у війні з Туреччиною у 1877–1878 роках.
Відкриття пам'ятника було присвячено 135–й річниці боїв на Шипкінському перевалі – одному з поворотних моментів російсько–турецької війни.
Даючи з цього приводу інтерв'ю ЗМІ, автор ідеї депутат Одеської обласної ради Антон Іванович Кіссе сказав, що робота над проектом ішла вісім років, власне на будівництво пішло два роки.
– Це знак пам'яті, поваги та вдячності тим нашим дідам, які самовіддано, озброївшись вилами, подолавши великий шлях на підводах, але головне, з незвичайною силою духу об'єдналися і зробили історично значиму справу – допомогли своїй батьківщині стати вільною. За волю Болгарії разом боролися росіяни, українці, молдавани, білоруси, румуни. Спорудження пам'ятника також об'єднало однодумців та небайдужих людей, жителів Бессарабії різних національностей. Тому відтепер і навічно цей меморіал повинен поєднувати жителів Бессарабії, поєднувати перед пам'яттю спільних предків–героїв і заради нових поколінь, які знають своє коріння, свою історію і люблять свій край.
На урочистій церемонії відкриття пам'ятника його автор – головний архітектор Одеси Микола Базан – сказав, що йому було легко створювати цей монумент, тому що ним керувала невидима сила духу тих героїчних людей, які знали, що можуть більше не повернутися додому, але поспішали в бій і з гордістю вирвали з рук завойовників свободу своєї історичної батьківщини.
…Нещодавно в Болгарії відзначалося національне свято – День будителів (буквально — пробуджувачі).
– Аналогічного свята немає в календарях інших країн світу, – говорить художник Сергій Костов. – Будителі – це небайдужі люди найрізноманітних професій, яких поєднувала глибока повага до своєї історії, культури, духовних цінностей. У Болгарії в умовах багатовікового іноземного панування вони пропагували ідею національного відродження. Завдяки будителям в османській Болгарії відродився болгарський театр, з'явилася національна література. Ми знаємо імена Христо Ботева, Георгі Стойкова–Раковського та багатьох інших просвітників. Сьогодні сам час вимагає небайдужих людей, будителів, які своїм життям, професійною і творчою діяльністю, громадською роботою можуть сприяти відродженню наших культурних та духовних цінностей.
