Почуття величезного захоплення викликає шановане в Любашівці подружжя Кліщових – Борис Іванович і Галина Олександрівна. Нещодавно вони відсвяткували 55–річчя свого спільного життя.
З чарівною студенткою Балт–ського педагогічного училища Галиною 19–річного Бориса, робітника Балтського обозного заводу, познайомили друзі. Вистачило миті, першого погляду, щоб між хлопцем і дівчиною спалахнула іскра кохання. Це сталося якраз напередодні Новорічних свят у 1956–му. Потім були побачення під зимовим зоряним небом, походи в кіно, на вистави обласних і столичних театрів.
Якось Борис і Галина потрапили на популярний фільм «Бродяга». Поряд із ними сидів директор заводу Йосип Борисович Бейзер з дружиною. Він запитав хлопця, що то за дівчина. Той не розгубився і гордо сказав: «Моя дружина!»
Невдовзі столяр Борис уже просив у свого начальника кілька днів відпустки – справити весілля. Допомогли із застіллям (щоправда, не дуже пишним) батьки Галини, прості колгоспники Косовські з Арчепитівки, що в Любашівському районі. Скруту з грішми відчували ще до шлюбу: молодим не було за що придбати весільну сукню. Щоправда, наречена вбралася у фату, а молодий замість валянків та фуфайки одягнув святкову шкірянку. Таких, трішки розгублених, та закоханих, їх і зафіксував фотограф.
Чимало випробувань випало з перших днів спільного життя. У задешево найнятій квартирі протікав дах, тому в дощову погоду ліжко пересували по всій кімнаті. До того ж, заміжню студентку позбавили стипендії, бо вона вже була, як тоді казали, «іждівенкою». Зарплата столяра Бориса Кліщова залежала від зроблених возів, тому він старався якомога краще працювати.
У 1958 році вчителька молодших класів Галина Олександрівна Кліщова отримала направлення до Йосипівського дитячого будинку, що в Овідіопольському районі. Борис Іванович був дуже радий цьому, адже потрапив у свою стихію. Йому, одеситові за народженням, випала нелегка сирітська доля та життя в дитбудинках. Він не пам’ятає, яким чином йому разом із матір’ю вдалося пережити період оборони Одеси та окупацію. Стерлося з дитячої пам’яті повоєння і час, коли потрапив до свого першого дитбудинку. Ймовірно, мати не витримала поневірянь і померла, а шестирічного малюка підібрали небайдужі люди і передали до сиротинця. Відтоді кмітливий хлопчина побував у багатьох закладах області, опанував столярську професію. Шістнадцятирічним – після розформування Балтського дитбудинку, з шестирічною освітою за плечима – Борис Кліщов потрапив у доросле життя. Одразу влаштувався на роботу, потім заочно закінчив вечірню школу, а згодом – курси підвищення кваліфікації. Отриманих знань вистачило не лише стати справжнім майстром деревообробної справи, а й займатися педагогічною діяльністю. Так, у Йосипівці він столярував і був викладачем трудового навчання. Має подяки за виховання молодого покоління.
Свого первістка, сина Сашу–ню, молода вчителька Галина Олександрівна народила у 1960 році. Прижившись у селі, Кліщови вирішили обзавестися власною оселею і навіть вибудували стіни до вікон, але батьки з Арчепитівки та бездітна тітка з Любашівки просили повернутися додому. Подружжя таки переїхало до Любашівки. Оселилися в уже опустілій тітчиній хатині. Галині Олександрівні знайшлося місце виховательки в дитсадку «Сонечко», а Борисові Івановичу – в Любашівській СШ № 1 – посада робітника з обслуговування будинку та години вчителя праці.
У любові та злагоді прижило подружжя ще одного сина – Сергійка. Це було 1967 ро–ку. Через два роки Галина Олек–сандрівна вже трудилася разом із чоловіком у СШ № 1 вчителькою молодших класів. Саме на цій відповідальній роботі найкраще розкрився її педагогічний талант. Її випускники переходили до 5–го класу всебічно підготовленими. Саме її вихованці згодом найбільше здобували золоті та срібні медалі. Педагога двічі нагороджували відзнакою «Відмінник освіти України».
Борис Іванович зарекомендував себе в райцентрі справжнім майстром. Не злічити будівель, для яких він майстрував вікна, двері та іншу столярку.
Щасливі та працелюбні Клі–щови завжди все робили разом: поралися на городі, будували літню кухню, виховували дітей – все спільними силами. Радували успіхами не лише чужі, а й власні діти. Старший син Олександр закінчив Новосибірське вище політичне військове училище, а молодший Сергій (до речі, золотий медаліст) – Одеський інститут зв’язку.
На пенсії подружжя Кліщових також не сиділо склавши руки. Працювали задля добробуту своєї родини і мріяли про забезпечену старість у колі своїх рідних – дітей та онуків. На превеликий жаль, життя розставляє власні акценти і приносить різні випробовування. Не оминуло горе й Кліщових: два сини, дві кровиночки, померли у розквіті сил. Важко передати горе батьків, які майже одночасно втратили дітей, опору, надію та розраду. На щастя, додають наснаги для життя онук В’ячеслав і правнучок Артемчик, який збирається до першого класу. Щоправда, живуть нащадки за Уралом і провідати їх сьогодні простим пенсіонерам неможливо. Але тішить серце, що вони не одні на білому світі.
Отак і крокують разом по життю. У правді, злагоді, любові, з горем, поділеним порівну, а ще з вірою в серці.
