80 років тому російський письменник Іван Бунін став лауреатом Нобелівської премії. Одержував він нагороду світового рівня за кордоном.
Іван Олексійович був добре обізнаний з тим, що рід Буніних дав Росії ще одного видатного письменника – Василя Жуковського, який зіграв вирішальну роль у справі викупу з кріпацтва талановитого художника і, як згодом виявилося, геніального поета Тараса Шевченка. Іван Бунін ще у юності зацікавився особистістю і творчістю українського Кобзаря.
У автобіографічних нотатках Бунін згадував, що 19–річним юнаком він услід за старшим братом Юлієм поїхав до Харкова. А через два роки уже працював у Полтаві бібліотекарем земської управи.
Юнак багато подорожував по Україні. На цей час припадає його захоплення усною народною творчістю, зокрема мистецтвом кобзарів і лірників. Від них же він почув пісні на слова Тараса Шевченка.
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпрі веселочка
Воду позичає.
Працюючи над оповіданням «Лірник Родіон» Іван Бунін згадував ті подорожі степами України, її пісні.
«Я в те годы был влюблен в Малороссию, в ее села и степи, жадно искал сближения с ее народом, жадно слушал песни, душу его…
…Бог благословил меня счастьем видеть и слышать многих из этих странников, вся жизнь которых была мечтой и песней, душе которых были еще близки и дни Богдана, и дни Сечи, и даже те дни, за которыми уже проступает сказочная, древнеславянская синь Карпатских высот…»
Юнак відвідує могилу Тараса Шевченка у Каневі. У статті «Пам’яті Т.Г. Шевченка» (1891 р.) І. Бунін назвав українського поета одним із найталановитіших і найшляхетніших людей. А в нарисі «На «Чайке» висловився, що Шевченко втілив у поезії усю красу своєї батьківщини.
На час видання першої книжки віршів 1900 року припадають і його заняття перекладами. У більшості випадків Іван Бунін обирав для перекладу те, що припадало до душі, наполегливо працював над обраним твором, постійно вдосконалюючи інтерпретоване. Якщо говорити про переклади з Тараса Шевченка, то тут дослідники називають «Заповіт» (перекладено дві строфи) та ліричну мініатюру «Закувала зозуленька». Засланий поет написав її на Кос–Аралі 1848 року. Ось цей вірш.
Закувала зозуленька
В зеленому гаї,
Заплакала дівчинонька –
Дружини немає.
А дівочі молодії
Веселії літа,
Як квіточки за водою,
Пливуть з сього світа.
Якби були батько, мати
Та були б багаті,
Було б кому полюбити,
Було б кому взяти.
А то нема, сиротою
Отак і загину,
Дівуючи в самотині,
Де–небудь під тином.
1898 року Іван Олексійович Бунін одружився в Одесі з гречанкою
А. Цакні, донькою відомого тоді революціонера, емігранта. Півтора року письменник прожив у нашому місті. Мабуть, це до неї звернені рядки:
Беру твою руку и долго смотрю
на нее,
Ты в сладкой истоме
глаза поднимаешь несмело:
Вот в этой руке – все твое бытие,
Я всю тебя чувствую –
душу и тело.
Что надо еще? Возможно ль
блаженнее быть?
Но Ангел мятежный,
весь буря и пламя,
Летящий над миром,
чтоб смертною
страстью губить,
Уж мчится над нами!
Живучи на Великому Фонтані, Іван Олексійович любив ходити до моря, слухати шум прибою. Мабуть, не раз згадував і народну думу про Байду, у виконанні кобзарів та лірників Подніпров’я і рядки з поеми улюбленого Тараса Шевченка про козацьку звитягу. Либонь, з тих роздумів і народжувалися рядки віршів «Мушкет», «Слепой».
Якось Іван Бунін зайшов до книжкової крамниці й купив видану місцевими шанувальниками поему «Княжна». Згадалися вечори на Дніпрі. Ця поема, вважав Бунін, тісно пов’язана з циклом творів про долю дівчини, занапащеної паном. У розробці цієї теми «Княжна» була подальшим кроком, подальшим реалістичним поглибленням і сюжетної ситуації, і конкретних соціальних образів. Моральний занепад кріпосника, який ґвалтує власну дочку (цей конфлікт уже було використано, згадав Іван Олексійович, у поемі «Відьма»), змальовано у «Княжні» на широкому побутовому матеріалі, що яскраво показує цілковитий розклад усієї суспільної системи.
Через півтора року Іван Бунін розлучився з чарівною представницею Еллади (причини розлучення не будемо згадувати, бо це не тема наших нотаток) і поїхав з Одеси. Як він потім скаже, що встановив у своєму житті інший лад. До Одеси він повернуся у буремні дні 1918 року.
Тут, на Великому Фонтані, він написав прозою «Окаянные дни» та чудові вірші. Ось, наприклад, цей:
И цветы, и шмели, и трава,
и колосья,
И лазурь, и полуденный зной…
Срок настанет – Господь сына
блудного спросит:
«Был ли счастлив ты
в жизни земной?»
И забуду я все – вспомню
только вот эти
Полевые пути меж колосьев
и трав
И от сладостных слез
не успею ответить,
К милосердным коленям припав.
А ще у дорогу на чужину Іван Бунін придбав в Одесі томик віршів та поем Тараса Шевченка за редакцією Василя Доманицького (1877 – 1910). Український філолог, історик та фольклорист, автор праць про Шевченка перевірив за рукописами та публікаціями значну частину поезій Кобзаря, провів велику текстологічну роботу, наслідки якої виклав у книжці «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка» (К, 1907 р.), здійснив перше повне на той час видання «Кобзаря» (Петербург, 1907 р.), що тривалий час було взірцем для подальших перевидань поета. Одне з таких перевидань в Одесі і тримав у руках Іван Бунін. Знадобиться, подумав він.
У романі «Жизнь Арсеньева» Іван Бунін згадує вірш «До Основ’я–ненка»:
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім…
………………………….
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово…
«Это Шевченко – совершенно гениальный поэт! Прекраснее Малороссии нет страны в мире…», – писав Бунін.
Низький уклін Вам, Іване Олек–сійовичу! Ви й там, у французьких Альпах, згадували чорноморський степ, Одесу, освідчувалися в любові до України, до Шевченка. В Одесі Вас пам’ятають. Вашим іменем названо вулицю в центрі міста.
