Наприкінці минулого року в бібліотеці Котовського медучилища пройшла презентація двох поетичних збірок Катерини Казначеєвої – «Умитись голосом», куди увійшли вірші, написані українською мовою, та «Заветный снег», де зібрані останні російськомовні доробки поетеси.
Переконаний, що кожен, хто прочитає збірку «Умитись голосом», зможе пережити і відчути разом із авторкою її своєрідний, дуже жіночий, а від того пронизаний любов’ю та печаллю світ. Світ, де «кронами вишите небо», де «діамантові зорі небес», де «закриваючи очі від сонця в зеніті, я відчуваю пронизливу снігу блакить».
Пані Катерина не тільки оспівує неповторну красу України. «Благословенна ця земля! З її омитими степами, з її розкішними садами…» Поетесі болить доля України. А інакше воно й бути не може. Ще Микола Вінграновський колись сказав: «Поети – не кроти. Поета очі – це вітчизни очі».
Катерині Казначеєвій, як і будь–якій творчій людині, притаманні постійні пошуки власного місця в цьому світі, пошуки сенсу життя.
Вона насамперед жінка, берегиня родинного вогнища:
«Простягаючи руки до неба,
Я прошу, і котрий уже раз:
Мені більше нічого не треба,
Тільки б вдома все було гаразд»
А що іще потрібно, аби відновити душевний спокій та рівновагу, аби вижити нині у переповненому негараздами світі, у світі, де все – навпаки?!
Даруючи нам свої пронизані ліризмом та подекуди дуже відверті рядки поетеса прагне не втратити власну самобутність серед безлічі авторів, віршів, книжок і звертається до нас:
«Розпізнайте мене
І мій голос з духмяністю м’яти,
З переливами барв…
Ви повинні мене розпізнати»
