Можливо, коли Люба вибирала професію, свою роль відіграло й те, що в родині були педагоги: тітка навчала її в початкових класах, батько викладав українську мову та літературу і був її класним керівником, працювала вчителькою і двоюрідна сестра.
А коли подала документи до Кам'янець–Подільського педагогічного інституту, доля, мабуть, вирішила випробувати дівчину на вірність обраній стежині, бо до вузу з першого разу не пройшла за конкурсом. Повернулася до рідної школи працювати піонервожатою. А вже наступної осені гордо демонструвала рідним студентський квиток…
Чотири роки навчання промайнули як один день. Знання опанувала як слід, та й особисте життя не занедбала: вийшла заміж за колишнього однокласника Олександра Ковальова. Працюючи в Іллічівську, два роки він намагався частіше навідуватися на Хмельниччину, щоб зустрітися з коханою дівчиною. Коли не було коштів, навіть кров здавав, щоб вистачило на квиток і подарунок.
Коли справа дійшла до розподілу на роботу, Любов Ко–вальова не відходила від карти Одеської області: обирала населений пункт, ближчий до Одеси. Ним виявилася Павлинка. А коли прочитала в довіднику про олійний цех, щедрі виноградники та квітуче село, остаточно вирішила, що поїде працювати саме туди. І в серпні, з легкою ношею в руках, вони приїхали до Іванівського району.
Молодятам виділили кімнату з поламаними дверима в гуртожитку, де були лише шафа та старе панцирне ліжко. Олександр, щоб не сидіти без роботи, змушений був перекваліфіковуватися. Закінчив курси водіїв, працював слюсарем, завгоспом. Добре співаючи та граючи на акордеоні та баяні, наприкінці 80–х закінчив культпросвітучилище, працював художнім керівником у сільському Будинку культури. Молода сім'я інтелігентів згуртувала навколо себе молодь. У селі з’явився хороший хор, який із концертами об'їздив увесь район. Про ті щасливі роки свідчать грамоти та подяки в родині Ковальових.
Летить час. І ось уже 36 років як Любов Іванівна викладає у школі російську мову та літературу. Проте щира українка так і розмовляє в побуті українською, вважаючи її наймелодійнішою мовою у світі. Ніколи не соромилася спілкуватися рідною мовою в Одесі, навіть в радянські часи, коли була суцільна русифікація.
Коли запитала у Любові Іва–нівни, на чому базується її авторитет як учительки, то почула: «На компетентності, вмінні проводити уроки та давати знання».
А в новітні часи викладання російської мови звелося до однієї години на тиждень. Але вчительку більше турбує бездуховність молоді, небажання розвиватися. Маючи гарні розробки методики викладання предмету, вона бідкається, що більшості дітей це не цікаво.
Нині відвідує Павлинську школу онук Любові Іванівни. Тому вона, як бабуся і вчителька, намагається, щоб він мав міцну основу знань, бо, як колись її батьки, мріє, щоб хлопчик здобув добру освіту, був усебічно розвиненим.
