Володимир Романович і Ганна Семенівна Кищенки із села Баланини разом уже 63 роки. Їхня молодість збіглася з Великою Вітчизняною війною. Володимир Романович служив на флоті, а Ганна Семенівна допомагала партизанам. Життя та бойові нагороди цих людей – частка історії нашої країни.
Володимир Кищенко після школи вступив до ремісничого училища. На початку війни його з хлопцями евакуювали працювати на один з уральських заводів. Звідти юнак у 1942 році добровольцем пішов на фронт. Воював на есмінці «Бодрий» у складі Чорноморського флоту. Володимир Романович був торпедистом, тому переконаний: «Найголовніше на кораблі – торпеди!».
Коли захищали місто Поті, під час бою корабель перебило навпіл. Кищенко був контужений, довго лікувався в госпіталі. У 1944 році корабель, на якому служив Володимир Романович, перебазувався до Севастополя. Там і прослужив до демобілізації 1950 року. За бойові заслуги нагороджений орденами Червоної Зірки, «За мужність» і Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями Жукова, «За оборону Кавказу».
Ганна Семенівна до війни навчалася у школі, з десяти років уже працювала в полі – водила коней з плугом. Коли почалася окупація, румуни наказали всім дітям іти до школи, організованої вже ними. Але після того як Ганну побили вчителі, вона вирішила більше не відвідувати заняття. Разом із подругою, в хаті якої жили румуни, дівчата по-дитячому боролися з ворогом. Одного разу, збираючи в полі кукурудзу, подруги перерізали телефонний дріт.
Під час війни батько Ганни переховував радянського розвідника. Сусідка розповіла про це ворогам. Коли ж у батька Ганни запитали про хлопця, він відповів, що це його син. Це відразу ж заперечила зрадниця. Не допомогли батькові пояснення, що це похресник. Німці забрали обох чоловіків. На щастя, їм вдалося врятуватися втечею.
– Нелегким було наше життя в окупації. Втомившись від знущань загарбників, ми радісно зустрічали радянських солдатів, всіляко допомагали їм продуктами, одягом. Весною люди розпочали польові роботи. Плугами розорювали землю, яка до цього не засівалася. Де тільки мої руки не працювали.Освоювала цілину. Звідки й сили брала… І вдома, і в полі – все змолоду встигала, – розповідає Ганна Семенівна.
Доля звела їх у повоєнні роки. У 1950 році Володимир після служби на флоті повернувся до батьків, де й зустрів Ганну – гарну, працелюбну дівчину, яка відразу йому сподобалася. Вирішив пов'язати з нею своє життя.
Працював у колгоспі комбайнером, трактористом. По виході на заслужений відпочинок подружжя ще довго працювало в колгоспі. Потім Володимир Романович тяжко хворів. Уже третій рік як йому ампутували ногу. На щастя, батьків не забувають діти, часто приїжджають у гості, допомагають. Нещодавно син полагодив опалення. Щоденні домашні клопоти лежать здебільшого на плечах дружини. Ганна Семенівна теж скаржиться на здоров'я: «Болять ноги, але намагаюся себе й чоловіка обходити».
– Дякуємо владі, що допомагає нам. Щороку голова райдержадміністрації Наталя Бянова піклується, щоб ми взяли участь у заходах до Дня Перемоги. Районна організація Партії регіонів допомогла придбати інвалідний візок, на якому пересуваюся на вулиці. Управління праці та соціального захисту населення обіцяло виділити інвалідний візок для користування в приміщенні. Сподіваюся, що це буде найближчим часом, – з надією говорить Володимир Романович.
