Болонський процес – це процес зближення і гармонізації систем вищої освіти країн Європи з метою створення єдиного простору. Офіційною датою його початку прийнято вважати 19 червня 1999 року, коли була підписана Болонська декларація. Рішення брати участь у добровільному процесі створення Європейського простору вищої освіти було оформлено в Болоньї представниками 29 країн. На сьогоднішній день до процесу залучено 47 країн-учасниць із 49 країн, які ратифікували Європейську культурну конвенцію Ради Європи (1954).
Наша країна долучилася до Болонського процесу у 2005 році. Уже тоді багато вузівських викладачів висловлювали сумнів, чи буде підготовка кадрів якісною, якщо ведеться за єдиними стандартами? А як же самобутність наукових шкіл і ексклюзивність підготовки фахівців? І чи не це є спробою провідних європейських країн – авторів ідеї Болонського процесу спростити і здешевити для себе приплив добре підготовлених фахівців? На жаль, Болонська ідея була сприйнята керівництвом країни й вітчизняної системи освіти надто оптимістично. Сумніви й запитання відкинули як несуттєві. Як показав час, даремно.
Справді, за останні роки усе більше випускників українських вузів виїздять на роботу до Західної Європи. А їхні європейські колеги віддають перевагу США, де система вищої освіти базується на високому ступені свободи у виборі підходів до навчання й напрямів наукових досліджень провідними університетами. Тобто, обравши один полюс, ми за звичкою забули: істина перебуває десь посередині. І для якісної підготовки кадрів у ХХI столітті потрібно розумно поєднувати як стандартизовані підходи, так і свободу вищого навчального закладу. Зокрема у виборі студентами курсів і викладачів.
Однак, щоб зуміти вибрати свій шлях навчання у вузі, людина має навчитися самостійності в школі. Таких можливостей їй сьогодні надають мало.
Виконавчий директор Українського педагогічного клубу, доцент Київського університету ім. Б. Грінченка Сергій Вєтров нагадав, як заохочувалося новаторство за радянських часів. І обидві авторські школи, що існують у нашій країні, – Миколи Гузіка та Віктора Шаталова – беруть початок звідти. За час незалежності держава не затурбувалася пошуком талановитих педагогів, а зосередилася лише на контролі над тим, що відбувається в навчальних закладах.
– У нас немає тьюторських методик, які дозволяють організувати індивідуальне навчання талановитих дітей, – сказав Сергій Вєтров. – Гроші повинні йти за дитиною не за місцем проживання, а до тієї школи, куди її віддадуть батьки, навіть до приватної. Аналогічно і вчителі, якщо хочуть підвищити свою кваліфікацію, повинні мати право вибору – їхати до інституту підвищення кваліфікації чи до якоїсь авторської школи.
Депутат Одеської міської ради Олександр Васильєв був категоричний: без членства в ЄС копіювання підходів до вищої освіти, що діють у Європі, призвело до деградації вітчизняних наукових шкіл і системи вищої освіти в цілому. Сформувався колосальний розрив у матеріально-технічному оснащенні. Найчастіше студенти навчаються на обладнанні, якому не один десяток років.
Головний редактор інтернет-видання «Одеса-Дейлі» Леонід Штекель акцентував увагу на зміні ролі освіти у системі цінностей людей. Раніше, що освіченішою була людина, то вище вона могла піднятися соціальними сходами, зробити успішну кар'єру. Тепер же призначення на керівні посади своїх, зручних, вигідних, перспективних, але дуже часто зовсім непідготовлених у професійному плані людей, знижує цінність здобуття освіти. Ринку, який вимагав би професіоналів, у країні немає.
Учасники круглого столу негативно оцінили ініціативу Росії, де з 1 вересня все навчання, за винятком початкового, стане платним. На їхню думку, це найвірніший шлях до тотальної неграмотності.
У нас же треба змусити державу ставитися до освіти не за залишковим принципом, завжди віддаючи беззастережний пріоритет економіці. Без сучасної, конкурентоспроможної освіти наша економіка завжди приречена бути лише чиїмось сировинним придатком. Але змусити державу змінити пріоритети можуть лише люди, їхній запит на серйозні зміни в освітній сфері, засновані на розумінні того, що у протилежному випадку на нас чекає глухий тупик неуцтва. Потрібна система, за якої викладачі справді будуть навчати й суворо запитувати, а діти захочуть здобувати знання, а не купувати заліки або іспити.
