Рушаючи до невідомого мені досі «Одеського культурного центру» по вулиці Василя Стуса, з іронією подумки позначила його як «центр на околиці», не знаючи того, що лише за півгодини опинюся в осередку справжнього мистецтва, а виходячи із зали, самодокірливо подумаю: «У мистецтва немає околиць».
Вистава «Оскар» створена за новелою французького письменника Еріка-Еммануеля Шмітта. Вперше п'єса була поставлена 2003 року в Парижі за участю знаменитої акторки Даніель Дар'є, знайомої нашому глядачеві за фільмом «8 жінок». Найрезонанснішою постановкою на просторах СНД стала моновистава «Оскар і Рожева Дама, або 14 листів до Бога», здійснена в театрі «имени Ленсовета». Акторську роботу Аліси Фрейндліх було відзначено театральною премією «Золота маска» в номінації «За найкращу жіночу роль», а загалом виставу – премією «Золотий софіт». Відомі постановки «Оскара» в Казанському ТЮГу, московському «Театрі Місяця», єреванському Національному центрі естетичного виховання…
І ось наш вітчизняний варіант у трактуванні Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я». У цій інтерпретації Рожева Пані, вона ж баба Ружа (заслужена артистка України Валерія Чайковська), і десятирічний Оскар (актор Юрій Радіонов) проживають виставу щиро та достовірно. Не пригадаю випадку, щоб дорослий актор так точно виконував роль дитини: настрої та їхні перепади, міміка, поводження з іграшками, пластика… Він говорить, гримасує, рухається, лякається та тішиться, як звичайно хлопчики в цьому віці. (На театральному фестивалі «Молоко» у 2012 р. в Одесі виставу відзначено гран-прі, а Ю. Радіонова – дипломом «За найкращу чоловічу роль»).
Оскар – приречений. Йому залишилося прожити дванадцять днів. Але прожити, як повне життя – з відкриттями, радостями, любов'ю до дівчинки Пеггі Блю, «помилками молодості» та«покутою» за ці помилки, з пізнанням різниці між Богом і Дідом Морозом і, нарешті, через листи до Бога, як мені видалося, – одержати одкровення. Дитина не може знати цього шляху, вона сахається невідомого і одночасно повна прагнення пізнати світ. По бліц-маршруту його проводить мудра баба Ружа, затіваючи гру проживання по десять років щодня.
Критики, які писали та пишуть про цю п'єсу, незмінно попереджають про небезпеку «потонути в сльозах». Але справжні сльози – не ті, які видавлюєш зі співчуття, а ті, які не можеш зупинити. Сидячи в залі, я була, по суті, така ж баба Ружа, яка зовсім недавно пройшла таким же пекельним маршрутом від оголошення діагнозу до останнього подиху; з тією лише різницею, що мій «хлопчик» був 60-річним, але – з тим же страхом перед невідомим та неминучим. Цей шлях треба було пройти не просто поруч, а без права на розпач, без права плакати, відпочивати або робити паузи, провести приреченого до «точки відльоту», вселяючи бодай якусь надію, відганяючи страх перед цим «невідомим та неминучим». Ніхто не вчить, як це робити. У розпачі людина знаходить розв’язок сама.
Якби на сцені допустили найменшу неточність, видаючи «гру», то в залі ця драматична, але світла історія не викликала б такої суголосної реакції. Нас у залі було дві баби Ружі (а можливо, більше?): одна вела Оскара через останні дні до Бога, інша звіряла в пам'яті свій шлях через розпач та безнадійність. На сцені проживали чуже лихо, як своє, і це «зачепило».
Вистава має підзаголовок – «діалог із таємницею». Цю таємницю важко точно виразити словами. Навіть будучи присутнім при цьому діалозі, можна лише наблизитися до відкриття змісту останньої фрази: «Тільки Бог має право розбудити мене. Оскар».
