– Та де ж він? Йому сьогодні на обстеження, а він, мабуть, знову запив, – обурюється жінка, що рішучо та прудко крокує коридором однієї з одеських лікарень. Їй ще треба встигнути рознести по різних медустановах медкомплекти – в межах акції боротьби з ВІЛ, а тут підопічний підводить…
Анна Миколаївна Яудмар – патронажна сестра. В 1970 році вона закінчила Таганрозьке медучилище. З 1976-го працює в Одесі. І вже 20 років – у Червоному Хресті. Удостоєна медалі «Сила гуманізму» і представлена до нагородження Орденом княгині Ольги.
Її робочий день починається з одержання пайків і медикаментів на складі організації. Потім у поліклініках №1 і №10 червонохрестівцям дають призначення до післяінсультних хворих, інвалідів і самотніх стариків. Поміряти артеріальний тиск, поставити крапельниці, зробити уколи або відвезти до лікарні – це неповний перелік безкоштовної допомоги, надаваної Червоним Хрестом.
Одне із завдань, що надійшло з головного відділення в Києві, – розносити ліки хворим на туберкульоз і ВІЛ-інфікованим. Частиною підшефного контингенту патронажної сестри стали «затавровані суспільством», так звані маргінали – алкоголіки, наркомани, бездомні.
– Що вдієш, – говорить Анна Миколаївна, – більше їм ніхто не допоможе.
Як це не сумно звучить, але вона каже правду…
Крім доставляння життєво необхідних ліків і продуктових пайків, Анні Миколаївні доводиться підшефних іще й виховувати. По-доброму, по-материнськи пояснювати необхідність обстеження або госпіталізації. З якогось дитячого незнання та байдужності до своїх діагнозів підшефні не виказують найелементарнішої турботи про своє здоров'я. Вони здають аналізи й забувають прийти по результати. Причини у багатьох однакові: хтось знову в запої, а хтось давно не ночує вдома. Зрештою людина довідується про свою хворобу, коли та вже перейшла в активну стадію. Хоча до оголошення діагнозу дихала одним з усіма повітрям, ходила по вулицях і користувалася громадським транспортом. Тому такі хвороби, як туберкульоз, можуть зачепити кожного.
Якщо поцікавитися, як їй вдається без попередньої діагностики розпізнавати особливо небезпечну, відкриту форму туберкульозу, то Анна Миколаївна відповість, що для цього потрібні роки роботи, знання й інтуїція.
Окремо варто сказати про ВІЛ-інфікованих, здебільшого наркоманів. Колись вдаючись до спроб не заразитися, вони користувалися особистими шприцами, нікому їх не передаючи. При заборі в шприц чергової дози вони все-таки заражалися, бо зілля перебувало в якійсь спільній посудині, звідки раніше у свої шприци вже набирали його десятки людей.
– У нас була одна дама віком 60 років, яка дуже бадьоро почувалася після кожної ін'єкції, – розповідає Анна Миколаївна. – Одного чудового дня на пляжі їй стало погано. Проведений у лікарні аналіз крові на ВІЛ виявився позитивним. Найімовірніше, ця літня жінка стала жертвою горезвісного «спільного посуду». Таких хворих різного віку у нас досить багато.
Географія турботи велика. У Анни Миколаївни на карті Одеси майже немає білих плям. За туберкульозом у Суворовському районі – 13 хворих, у Малиновському – 9, самотніх і безпомічних – 8 чоловік у різних районах міста. Крім того, в межах акції захисту від СНІДу по лікарнях і диспансерах потрібно рознести безкоштовні контрацептиви.
– У кожному районі міста є відділення служби Червоного Хреста, – говорить
А. Яудмар. – Там для своїх підопічних я можу одержати все необхідне.
У справу доброчинності безоплатний внесок вносять одеські торговельні ринки та підприємства, надаючи товари й продукти найпершої потреби: мило, пральні порошки, гігієнічні набори, а також крупи, чай, каву, супи тощо.
…Для неї вони – підшефні. Старі, бездомні, колишні наркомани, ті, від кого відвернулися всі, навіть близькі люди. Комусь вона допомагає відновити прописку або оформити інвалідність. Для них вона – і життєво необхідні ліки, і вкрай потрібний шматок хліба, а головне – добре слово підтримки, якого їм так часто бракує. Для багатьох вона – як мати: завжди опікується, радіє одужанню й засмучується, якщо в медичному висновку з'являються слова «неоперабельний», «госпіталізації не підлягає».
Важко переоцінити величезний, але не всім помітний внесок, роблений Товариством Червоного Хреста у збереження людських життів. Сумлінні патронажні сестри й лікарі, віддаючи себе до решти, у спеку й холод ладні бігти за першим покликом і до останнього змагатися за чиєсь життя.
…А наступного дня, після того як роботодавець повернув паспорт, підопічний з'явився в лікарні, до якої Анна Миколаївна відразу оформила його на обстеження. Її робота триває…
