Збірка спогадів «Мы из блокады. Твои имена, Одесса», вийшла у видавництві «ВМВ». Вона підготовлена Одеською громадською організацією «Жителі блокадного Ленінграда» і присвячена ленінградцям. Дорога життя привела її до нашого міста. Одеса стала для них рідною.

872 дні, протягом яких тривала блокада, увійшли в історію Великої Вітчизняної війни як час страшних випробувань, що випали на долю людей, як приклад справжнього героїзму та мужності.

За час блокади в місті загинуло 1,5 мільйона людей. Загальна довжина братських могил на 1 липня 1942 року склала 26 кілометрів 420 метрів.

Нам важко уявити, який хліб видавався військам та населенню під час блокади. Ось його склад, наведений у книжці: «73% житнього борошна, по 10% харчової целюлози та харчової бавовняної макухи, 3% кукурудзяного борошна…» Додавалися висівки, збоїни і т.п.

А ще коли в Ладозі тонули машини, спеціальні бригади вночі за допомогою гаків та мотузок діставали мішки. Промокле борошно перетворювалося на тверду кірку. Її розбивали на шматки, подрібнювали і перемелювали. Таке борошно дозволяло значно скоротити кількість інших малоїстивних добавок у блокадному хлібі.

Ботаніки Ленінградського університету розробили рецепти готування студнів та киселів з лишайників Карельського перешийка. Зі столярного клею варили холодець. Оліфу використовували для смаження.

Без сліз читати спогади блокадників неможливо. Так, перший голова Одеської громадської організації «Жителі блокадного Ленінграда» Микола Васильович Соколов був учнем у ремісничому училищі, а потім опинився в службі ППО. На останній стадії виснаження його евакуювали з Ленінграда. Він не міг навіть стояти. Стінки кишечника були такими тонкими, що могли розірватися від дрібнюсінького шматочка твердої їжі. Лікар, який супроводжував учнів, одному йому відомим способом вимінював курячі яйця і давав Миколі по половинці сирого жовтка. Цей вчинок мудрого лікаря дивом врятував йому життя.

Надія Миколаївна Букова після арешту батька та смерті мами опинилася в дитячому будинку. Його вихованців змогли вивезти з обложеного міста лише наприкінці блокади. До Ладоги дітей довезли в хлібних машинах, потім пересадили на пароплави: на перший – молодших, на другий – старших вихованців. «Почалося бомбування, і на наших очах перший пароплав пішов на дно, – пише Надія Миколаївна. – І лише дитячі панамки плавали на воді…»

«Одного разу вночі мама не знайшла мене на підлозі, де ми вп’ятьох спали гуртом, – згадує Віра Миколаївна Виноградова. – Я стояла біля вікна і зубами рвала сире м'ясо. Це була конина – м'ясо впалого на вулиці від голоду коня. Після тієї ночі я потрапила до лікарні з дизентерією…»

«Я зліг і лежав усю блокаду, а мама гріла на «буржуйці» цеглини і клала мені їх у постіль, – розповідає Олександр Павлович Іванов. – Коли після меблів прийшла черга спалювати книжки, я їх переглядав і читав. Гадаю, це й врятувало мене. Я поринав у інший світ, не думаючи про голод та холод».

Раїса Олександрівна Калашинська згадує про те, як з лютого по квітень у сусідній кімнаті лежали чотири небіжчики – батько, тітка, мама та бабуся. Поховати їх у дітей (трьох сестричок) просто не було сил. Олімпіаді Кропивнянській врятувало життя чесність працівників булочної, де мама забула картки – одну робочу і три дитячі. Незважаючи на голод та злигодні, картки повернули.

«Від голоду в мене відібрало ноги, і я стала повзати, – пише Тетяна Володимирівна Окул. – У день видачі продуктів в магазині я повзала під ногами в людей, що стояли у черзі, збирала крупинки. А потім з гордістю говорила мамі: «Вари суп!» і подавала на долоні десяток крупинок».

Михайло Іванович Януліді у своїх спогадах розповідає про подвиг працівників Всеросійського НДІ рослинництва ім. М.І. Вавілова, де працювала його тітка Лідія Михайлівна Родіна. 14 чоловік були дуже виснажені, але нікому не спадало на думку з'їсти хоча б жменьку насіння:

«В інституті – тисячі зразків, отже – тонни зерна! Взяти лише жменю і вижити. І навіть не собі – своїм вмираючим дітям! Хто може за це осудити? Та ніхто й не помітить. А склянка рису – це казанок каші, жменя пшениці – каструлька супу-бовтанки, гарячий корж. Колекція, врятована працівниками ВІРу, не має ціни. Ось це були справжні ленінградці. Їхньому подвигу немає рівних!».

Коли з'явилися перші публікації на Заході, ніхто не вірив у правдивість написаного. А через 50 років на будинку інституту з'явилася меморіальна дошка – подарунок колег із США: «Вченим Інституту, які героїчно зберегли світову колекцію у часи блокади Ленінграда».

Напевно, сьогодні не всі зрозуміють мужність та героїзм блокадників. Вони жили за іншими законами – не ринкового, а людського співтовариства. Тим були міцні й непереможні.

Залишається додати, що книжка вийшла в світ завдяки фінансовій підтримці народного депутата України Сергія Гриневецького.