По мозолистих, натруджених долонях вісімдесятип’ятирічної Ольги Степанівни Курносенко, учасниці Великої Вітчизняної війни, ветерана праці, можна прочитати все її життя.
Народилася Ольга Степанівна 1928 року в селі Сирітському Ширяївського району. Їх у сім’ї було дві донечки. Коли почалася війна, батько пішов на фронт. Потім була похоронка, яка сповіщала, що тато загинув смертю хоробрих у бою. П’ятнадцятилітню Ольгу направили рити шанці.
– Скільки ж я їх перекопала! Аж до Роздільної, вздовж Бендерського шляху, по якому йшли війська. А ще з мамою пекли хліб для наших солдатів. По декілька разів на день замішували тісто, викладали в великі круглі форми, – згадує Ольга Степанівна.
Її мама, німкеня за національністю, по закінченні війни вийшла вдруге заміж за товариша загиблого чоловіка, який сам виховував чотирьох дітей.
Повоєнні трудові будні дівчини розпочиналися раненько, а закінчувалися пізно ввечері. Родина жила в селі Козловому, Ольга працювала в колгоспі «Дружба» в полі ланковою. Взимку – на фермі. Ніякої роботи не цуралася, працювала до сьомого поту. Кажуть, на довгій ниві й горя сьорбнеш, і щастя знайдеш. У 1947 році вийшла заміж за Володимира Устимовича Курносенка. Домашню роботу, турботи, негаразди, радощі – все ділили порівну.
У 1955 році Ольгу Курносенко призначили завідувачкою дитячих садків відразу в трьох селах. Пішки долала по кілька кілометрів за день з одного до іншого. Чоловік навчався, в родині підростали дочка Людмила та син Олександр.
У 1962 році Володимира Устимовича направили ветеринаром на роботу до райцентру. Ольга Степанівна теж працювала у ветеринарній лабораторії. На жаль, тяжка хвороба змусила довго лікуватися та змінити роботу. Жінка не звикла сидіти склавши руки, влаштувалася техпрацівницею до універмагу. Та де б і ким не працювала, будь-яку роботу виконувала відповідально, як то кажуть – на совість. До чистоти вона звикла змалечку. Мама привчила до порядку: щоб ніде не було й пилинки. Друзі та родичі дивувалися вправності жінки – наготує, прибире скрізь, «навіть у мишачу нірку зазирне».
У 1997 році подружжя Курносенків відсвяткувало золоте весілля, влаштоване дітьми та їхніми родинами. А за десять років по тому чоловіка не стало. Відтоді жінка живе сама в будинку, та сумувати їй ніколи. Не минає й дня, щоб до мами не навідалися дочка чи син, рідні часто забирають її до себе в гості. В родині люблять і поважають маму, бабусю, прабабусю. В онуків та правнуків завжди знаходиться час навідатися до бабусі, прислухатися до її мудрих порад, настанов. Адже вона працювала все життя не за звання чи нагороди, а на совість.
