Аню Яблонську я пам'ятаю школяркою: вона приходила до редакції обласного радіо записувати для ефіру свої вірші. Білява дівчинка привертала увагу якоюсь недитячою філософією, важко з'ясовною точністю тендітних образів. А вже ставши гарною дівчиною, просто зачарувала мене своїми рядками.

Одного разу я зустріла тата Ані, Григорія Еммануїловича, і поділилася своїм захватом щодо її поетичних успіхів. У відповідь він здивував мене тим, що набагато більшого його дочка досягла в драматургії. Її п'єси ставилися в Петербурзі, Москві, Єкатеринбурзі й навіть планувалася постановка в лондонському «Royal Court». В Одесі ж театральні пошуки Яблонської залишалися непоміченими професійними театрами аж до трагічного відходу її з життя.

Є в нашому місті молодіжний театральний колектив «Тур де Форс», керований Наталею Князєвою, в якому Аня Яблонська у шкільні роки була акторкою й туди ж приносила свої перші драматургічні спроби. Вони, фактично колеги Ані, і здійснили першу постановку в рідному місті авторки: у листопаді 2012 року на суд глядачів був представлений «Четвертий закон Ньютона». А першу роботу на сцені професійного театру, «Сімейні сцени», здійснили в березні поточного року «васильківці» – колектив Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька; постановка та сценографія народного артиста України Ігоря Равицького.

Розуміючи, що згадані колективи різного «формату», я й не замахувалася на порівняння цих двох робіт. Усе сказане нижче – це лише думка людини із глядачевої зали, для якої Аня Яблонська насамперед поет і її драматургія сприймається через її ж поетичні образи.

У простір сцени українського театру я поринала, як «в густую вязь вибрирующей яви» (всі виділені цитати – з віршів Ганни Яблонської). На стіні проекція вікон наших будинків – хрущовок, чешок… старі скати на дитячому майданчику, клумби з маргаритками, поштові скриньки, сміттєпровід. Ще до початку дії нам мовби запропоновано стати її учасниками. Наприклад, сусідами, що спостерігають чужу драму з осудом або співчуттям. Драма видасться досить банальною: Ірина (Ольга Петровська), що метається між ураженим війною чоловіком (Яків Кучеревський) і закоханим сусідом; її син, школяр Ваня (Боря Охотниченко), що по-своєму переживає розлад у родині; спостережлива сусідка-ветеринарка (Ольга Равицька), завжди із запасом мудрих порад, але яка теж потребує підказки – як реагувати на увагу літнього сусіда; власне літній сусід (Анатолій Дриженко); і, нарешті, Ванін учитель, закоханий у маму (Євген Юхновець). Усі поруч і всі «вселенски одиноки». «Мне снился дом, облитый сургучом…» – писала поетеса Яблонська. А в її п'єсі нам з'явився дім в обличчях і долях, які теж «облиті сургучем», тобто запечатані, закриті одне для одного, відсторонені.

Нехитра дія швидко втягує у свій вир. Вона вистоєна так, що в ній багато асоціацій, підкріплених музичним і звуковим оформленням, і головна – це війна. Не тільки та безіменна, яка ще не догоріла в пам'яті Миколи. У цей тихий дім між телевізором і побутом просочуються (або вриваються!) скрекіт вертольота та переговори по рації, незакінчена розмова з бойовим товаришем, одинадцять хлопців, які полягли за одну ніч… Але відгомін тієї війни, матеріалізований у пістолеті Макарова, переходить в інші руки. І тепер уже син Ваня починає війну із кривдниками, обстоюючи честь родини. На полі цієї нової війни (на даху свого будинку!) вони й зустрічаються – тато, що раптово повернувся в реальність, і син, що так довго чекав його повернення. 

Вистава Одеського українського театру «Сімейні сцени» зроблена чесно й талановито. Достовірна й точна гра акторів стирає грань між глядачами та дією, що відбувається (і експериментальний майданчик цьому сприяє), роблячи всіх учасниками одного процесу. Співпереживання перестає бути театральним. Воно переходить у міркування про наше невміння почути і зрозуміти іншу людину, поступитися, подати руку. Будь-яке протистояння починається з небажання зрозуміти інших. Не все в цій п'єсі очевидне, як і фінал, який не дає однозначного розв'язання, але дає тривожний сигнал до міркування. Сьогодні ми вже не можемо точно знати, що мала на увазі авторка, бо сама Ганна Яблонська загинула на чужій війні. Але вона встигла попередити нас про небезпеки нерозуміння та протистояння: світ надто щільний і взаємозалежний.

«Четвертий закон Ньютона» теж виведений із «вібруючих» буднів, цього разу – комунальної квартири. Ах, як пам'ятається бабусина коммуналка на узвозі Маринеска: вісім лампочок у темному тунелі коридору, стільки ж їх у туалеті й на кухні, конфлікти, пересуди, після бурхливих сцен кожен відповзає у свою «пещеру равлика». Але із усього цього життєвого «гумусу» проростає туга за квіткою на ім’я «любов». Тому й вимагає один із мешканців комунальної квартири дядько Веня (Сергій Марков) від Ісаака Ньютона, якого називає по-товариськи дядьком Ізею, сформулювати головний закон людського буття – закон тяжіння любові. У полум'яних монологах Вені акторська скоромовка виправдана. Але пролунав би цілий авторський текст, що має підзаголовок – «монологи підсвідомого», не так квапливо та пафосно, з паузами й іронією, і по-іншому сприймалася б філософія замальовок драматурга Яблонської та той голос, про який сама Аня писала: «внутренний, закомплексованный, бархатно-юный голос мой, он заплетет тебя в вечность…»

Знаючи, що в театрі ім. Єрмолової йде вистава «Язичники», я попросила московських друзів подивитися її й поділитися враженнями від самої драматургії. «Так… – протяжно формулювала свою думку конструкторка Наталя, – усе про наше гучномовне та глухе життя. Ані чути, ані розуміти одне одного не хочемо. Написано різко, але точно. І талановито».

Гортаючи тонко заримовані думки Ані Яблонської та згадуючи побачене, тихого вечора при настільній лампі міркувала про її драматургію, яка створена для думаючого глядача. Адже театр тим і цікавий, що дає можливість міркувати, а не просто споживати готову інформацію, у дзеркалах чиїхось дій та інших подій бачити й своє відбиття. В унісон моїм думкам у віршах Ані знайшлися, як мені здалося, співзвучні рядки:

меня расфасуют в кувшины 
из солнца и глины,

а может быть просто 
в железные звонкие банки.
я стану читать 
«анатомию сна и момента»,
закутавшись в нежность,
идти за космическим плугом.
и стану – возможно – 
не музыкой, но инструментом
в руках Человека 
с таким же серебряным кругом.