Улітку 1898 року до Новоросійського університету приїхав працювати приват-доцент загальної історії Євген Миколайович Щепкін. У колег одразу ж виникло запитання, чи не родич він, бува, улюбленця одеської публіки Михайла Щепкіна? Євген Миколайович ствердно відповів, що він – рідний онук артиста.
Прогулюючись у Міському саду, Дерибасівською, Євген Миколайович сідав на лаву, де нібито під молодим дубом любив відпочивати дідусь, обдивлявся будинок, де жив колись генерал С. Волконський. Це ж він визволяв дідуся з кріпацької неволі.
У книгарні Євген Миколайович одного разу натрапив на петербурзьке видання віршів та поем дідового друга Тараса Шевченка. Це була книжка «Чигиринский Кобзарь на малороссийском наречии». Паралельно з українським текстом були подані і російські переклади. Євген Миколайович подумки подякував видавцям за двомовну книжку. Легше буде входити у світ поезії, якою захоплювався дідусь.
У родині Щепкіних збереглися перекази, як Михайло Семенович читав вірші Тараса Шевченка. Театральні завсідники Одеси теж пам’ятали «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», «Заворожи мені, волхве» у чудовому виконанні.
Євгену Миколайовичу близькі були погляди Тараса Шевченка, його непідкупність, принциповість, вірність ідеалам козацької волі. Приват-доцент Новоросійського університету теж колись брав участь у студентських заворушеннях. Його навіть заарештовували. Та виручали родинні зв’язки, авторитет батька і діда. Ще з Московського університету Євген Щепкін підтримував дружбу з Павлом Мілюковим, лідером партії конституційних демократів. Той залучив його до ліберального руху. Уже від Одеси вченого обрали до І Державної думи. 10 червня 1906 року на засіданні Держдуми одесит виступив з вимогою покарати Столипіна за зловживання владою, за те, що незаконно зберігає в чорноморському місті військове становище. Депутат також став на захист національних меншин, пригноблених народів, виступив проти єврейських погромів. Такого самодержавство не могло пробачити. І Щепкіну довелося кілька місяців відсидіти в Одеській в’язниці.
За ґратами онук видатного актора взявся перечитувати Тараса Шевченка. З Петербурга привіз новий томик «Кобзаря». У підзаголовку поеми «Неофіти» прочитав: «М.С. Щепкину. На память 24 декабря 1857». Що ж то за день? Згадалися розповіді батька.
Поет повертався із заслання. Дозволу їхати до столиці у нього не було. Не зовсім здоровий після хвороби артист Щепкін виїхав йому назустріч. Зустрілися у Нижньому Новгороді. Саме тоді – 24 грудня.
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось –
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини…
Євген Миколайович розумів, що фабула поеми пов’язана з історією Стародавнього Риму лише формально. Поет, розмірковуючи, де й коли творилося те, про що він хоче розповісти, ніби вагається:
Либонь, за Декія царя?
Чи за Нерона сподаря?
Сказать запевне не зумію.
Нехай за Нерона,
Росії
Тойді й на світі не було.
Важливу функцію у поемі виконує тема обожнення деспота. Ця тема залишалася актуальною і в часи революцій та громадянської війни.
…Можливо, пройнявшись настроєм Шевченкової музи, Євген Миколайович відходить від ідей партії конституційних демократів і зближується з українськими есерами. Їх називали боротьбистами. Свого часу до керівництва цієї партії входили талановиті діячі, наприклад, Василь Еллан-Блакитний, у майбутньому головний редактор радянської газети «Вісті ВУЦВК», поет, критик.
Після ув’язнення Є.М. Щепкіна звільнили з державної служби. Він змушений був працювати у приватних навчальних закладах.
Історичні події розвивалися дуже стрімко. Їх підштовхнула Перша світова війна. Не забарилася Лютнева революція. Новий уряд поновив Щепкіна в університеті. Погляди викладача ще більше лівішають. Його симпатії на боці більшовиків. З ними він залишає Одесу. 1919 року вступає до лав КП(б)У.
За короткий час владарювання комуністів (квітень – серпень) 1919 року Є.М. Щепкін працює комісаром народної освіти. З університету звільняє багатьох професорів, яким були чужі інтереси трудового народу. У місті здійснюються заходи щодо перебудови та розвитку вищої школи. Цю роботу очолює Є.М. Щепкін. Одесити його запам’ятали як людину енциклопедичної ерудиції, видатного педагога і талановитого лектора. У своїх виступах, за прикладом свого дідуся, він часто звертається до творчості Шевченка. Коли йому дорікали, що він зрікся поглядів юності, продався «жидам» і «хохлам», цитував рядки з вірша «Доля»:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою.
У серпні 1919 року білогвардійці схопили Євгена Миколайовича й посадили до в’язниці. У камері моральною підтримкою для вченого були вірші Шевченка. Особливо ж «Неофіти»:
Давно вже я сиджу в неволі,
Неначе злодій взаперті,
На шлях дивлюся, та на поле,
Та на ворону на хресті
На кладовищі. Більш нічого
З тюрми не видно. Слава Богу
Й за те, що бачу…
Від загибелі Євгена Миколайовича врятували червоні.
У мирний час вченого було призначено завідувачем відділу вищих навчальних закладів губернської народної освіти. Та крім перебудови вищої школи, потрібно було займатися й початковою. Намічався перехід на загальне початкове навчання, потрібно було ліквідовувати неписьменність серед 25 тисяч дітей.
Мало прожив на світі Євген Миколайович Щепкін – усього 60 літ. І для «диктатури пролетаріату» міг попрацювати більше.
А можливо, це й добре, що Є.М. Щепкін не встиг розчаруватися і йому не допомагли померти нові «нерони». Могли б пригадати вченому і співпрацю з кадетом П. Мілюковим, і поїздки за кордон – до Данії, Австрії, Німеччини.
Я особисто, перечитавши «Неофітів» Тараса Шевченка, сприйняв твір як цілком актуальний, бо поклоніння бронзовим ідолам непоодиноке і в наш час.
