Прем’єра фільму за романом Ф.С. Фіцджеральда «Великий Гетсбі», який цього року відкривав Канський фестиваль, виявилася несподіваним подарунком. Останнє десятиріччя Голівуд не особливо виказував цікавість до творів «епохи джазу» і «загубленого покоління»: мабуть тому, що для цього необхідно по-новому відтворити ту атмосферу, ритм, та й взагалі переосмислити епоху «ревучих 20-х» і видати це на широкому екрані новому, розбалуваному глядачеві. До того ж і словосполучення «голлівудська екранізація класики» теж звучить більш ніж іронічно. Але цей випадок – цікавий виняток.
Отже, перед нами шикарні передмістя Нью-Йорка, куди приїжджає Нік Каррауей (Тобі Магуайр) і оселяється в будинку поруч з величезним особняком таємничого нувориша на прізвище Гетсбі (Леонардо Ді Капріо). Вечорами Гетсбі влаштовує гучні вечірки, куди з'їжджається весь бомонд Нью-Йорка, але сам він тримається у тіні. Коли гості роз'їжджаються після гучних свят, Каррауей бачить самотній силует Гетсбі, який дивиться на вогник, що на тому березі: там живе його кохана Дезі (Кері Малліган), яка не підозрює, що все це заради неї, що вона – вершина його мрій про ідеальне щастя. Складно уявити у цій ролі когось крім Ді Капріо (він уже працював з Лурманном у фільмі «Ромео+Джульєтта»). Актор чудово втілив трагізм людини, романтика, ідеаліста, який піддався магії штучної, мішурної краси і багатства вищого світу, спрямувавши свій талант, «дарунок надії» на здобуття кохання, взагалі-то, такої ж мішурної Дезі. У народі таке називають «неправильне цілепокладання», але герой ледве встиг усвідомити це: реальність швидко наздогнала його. Тандем Магуайр – Ді Капріо виглядав сильно і ще побореться за «Оскар».
Режисер фільму Баз Лурманн, відомий прихильник яскравої театральності мюзиклу («Мулен Руж»), і цього разу залишився вірний собі. Багато кінокритиків відзначають, що ще однією дійовою особою фільму є декорації і дизайн. Добра половина картини – це шик і блиск «епохи джазу», феєричні вечірки, буяння барв і танців нон-стоп. Щоправда, щойно починаються сцени освідчень, де основа в діалогах – камера судомно вихоплює обличчя й подробиці, і фільм набуває «кліпової» манери. Зовсім зайвим здається і формат 3D, в якому знято фільм і який більше годиться для екшена. Лурманн явно намагається догодити глядачеві і знаходить якийсь компроміс: ті, хто любить видовища, – ось вам, а ті, хто хоче ще й поміркувати над чимось, – теж тримайте. Але смислова частина фільму явно втрачає в цій гонитві за технічністю та видовищним втіленням на екрані. Режисер до того ж – відомий шанувальник сміливої еклектики. В екранізації, поряд з автентичними джазовими композиціями тих років, можна почути і відомого американського репера Jay-Z, поп-співачок Бейонсе та Лару Дель Рей. І, треба сказати, це звучить досить органічно, попри те, що дія відбувається у
20-ті роки минулого століття. До достоїнств фільму можна віднести і практично дослівне наслідування тексту роману, хоча західні кінокритики радикально розійшлися у думках, подорікавши за все той же надмір спецефектів, подробиць і буяння декорацій. Але, попри все це, Лурманну вдалося відновити правильну атмосферу, контрасти, через які трагічною нотою дзвенить невідворотна загибель героя.
Ця екранізація, звичайно, розрахована на молоде покоління і напевне йому сподобається. Фільм чудовий і поза контекстом 1920-х – доби катастрофи «американської мрії» і невтримної «епохи джазу». І не тільки як мила драма про лицаря кохання. Головну думку, мабуть, добре висловить цитата з твору одного із сучасних письменників: «Вершина Фудзі – зовсім не те, що думаєш про неї у дитинстві. Це не чарівний сонячний світ, де серед величезних стебел трави сидять коники і посміхаються равлики. На вершині Фудзі темно і холодно, самотньо і безлюдно».
