19 травня 1928 року у селянській родині Івана Гавриловича і Надії Петрівни Литвинюків народився первісток – син Микола. Його батько якраз був заклопотаний організацією колгоспного виробництва у рідному хуторі, але дуже порадів появі сина. І, як годиться, виставив родичам і сусідам добрячого могорича. Вісім разів відвідував лелека їхню сільську хатину, дуже потішивши цим не лише щасливого батька, а й дідуся Гаврила, у якого виросло семеро синів і дочок.
Ювіляр пригадує, що саме дід, якого боялися не послухатися його діти, наполіг, щоб його 22-річний син одружився саме з меткою і хазяйновитою дівчиною із села Бокове Надією Колісніченко, старшою за сина на 4 роки. Її медаль «Мати-героїня» Микола Литвинюк довго зберігав як сімейну реліквію, а потім передав онукам.
За сільськими мірками, Литвинюки жили більш-менш непогано. Батько трудився бригадиром рільничої бригади. Пережили голодні роки та німецько-румунську окупацію. До війни Микола Литвинюк встиг закінчити лише чотири класи і впрягся у роботу, якої вистачало усім. Після визволення села він залишився за господаря, бо батька мобілізували в армію. Батько потім розповідав дітям, як старшина роти не міг підібрати йому обмундирування, адже він носив аж 48-й розмір чобіт. Тому кулеметнику Литвинюку ще довго доводилося воювати у своєму взутті, пошитому на замовлення у любашівського чоботаря.
Братанням з союзниками на річці Ельбі закінчилася кровопролитна війна для багатодітного батька. Повернувся він додому орденоносцем.
Незабаром 19-річного Миколу направили у школу фабрично-заводського навчання, на шахтарську спеціальність. Починаючи з 1947 року, він спочатку піднімав з руїн краснодонські шахти, а потім працював у них прохідником.
Одружившись з чарівною робітницею Клавою, молодий шахтар прижив з нею двійко дітей – сина Олександра і доньку Надію. Щоб заробити на життя, перейшов у забійники і, щоразу йдучи на зміну, прощався з родиною – спуск під землю міг бути фатальним. Ветеран розповідав, що напарники завжди слідкували, щоб вугільний пласт не «поплив». Та одного разу не вберігся – з-під лави Миколу Литвинюка витягли ледве живого. На згадку про ту жахливу подію залишився шрам на голові, і слух погіршився.
Життя потроху налагоджувалося. Але раптом трапилося горе – рятуючи життя малолітніх дітей, трагічно загинула дружина.
Через багато років, оговтавшись від горя, Микола Іванович повернувся на батьківщину і таки знайшов собі вірну другу половинку – любашівчанку Ганну Харитонівну, яка стала для його дітей матір’ю, а він для її сина Валерія – батьком.
Важка і небезпечна праця накладала свій відбиток на повсякденне, сповнене буденними клопотами, життя. Розраду шахтар знаходив у занятті спортом. Звикши змолоду слідкувати за своїм здоров’ям, М.І. Литвинюк і тепер займається оздоровчою фізкультурою.
– Щоб на старості літ не «зростися» і не стати тягарем для рідних, щодня роблю зарядку, – ділиться секретами бадьорості тіла і духу ветеран. – Можу присісти і гантелі підняти, але ходжу з ціпком, таки далася взнаки непосильна праця у шахті.
Дуже любить Микола Іванович квіти і бджілок-трудівниць. Ще донедавна він вирощував на своїй присадибні ділянці троянди і гладіолуси, а ось з пасікою, що нараховує три десятки вуликів, не розлучається й досі. Правда, вулики з бджолами стоять в Бобрицькому, у молодшого, 73-річного брата Євгена. Там, не степовому привіллі, в акаційних посадках, вони «пасуться» на весняному різнотрав’ї, посівах ріпаку, гречки та соняшнику, заповнюючи соти духмяним медом. Ним ласують і дідусь, і четверо онуків, і п’ять правнуків.
Ще одне захоплення ювіляра – пісні його молодості. Впродовж останніх шести років вони додають йому снаги до життя. Микола Іванович – активний соліст хору ветеранів «Стожари». Ювіляр каже, що з кожним проспіваним куплетом улюблених пісень відступає неміч і забувається старість.
