Із завідувачкою Гетьманівського клубу Лідією Левковською зустрілася напередодні її професійного свята – Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва. Жінка пригадала, що раніше свято відзначалося 23 березня. А от з минулого року, згідно з Указом Президента, його перенесено на третю неділю травня. І їй це більше до вподоби, адже мовби сама природа своїм розквітом вітає представників особливої професії, котрі покликані дарувати людям довкола радість душі та створювати для них свято.
Саме цим упродовж п’ятнадцяти років займається Лідія Левковська у своєму рідному селі Гетьманівка. До речі, приміщення клубу тут унікальне. Можливо, комусь воно видасться подібним до «шевченківської хатинки». Зрештою, ця думка не є хибною. Клуб, як і село, має свою давню історію. Коріння її сягає в ХІХ століття, а може й далі.
– На Великодні свята та День Перемоги приїздило багато молоді до села, заходили до клубу, пригадували, як тут веселилися, – ділиться Лідія Микитівна. – Були й гості з Одеси, яких цікавила наша паркова садиба. То я, як екскурсовод, розповідала те, що знаю з історії села, – каже культпрацівниця.
Це село, за переказами, засноване у кінці ХVІІІ століття князем Любомирським для молодої коханої дружини, доньки гетьмана Сосновського. Залишив по собі тут добру згадку ще один добродій – пан Матусевич, що жив у селі наприкінці ХІХ століття. Він заснував у Гетьманівці парк. Рідкісні дерева, завезені з Греції, Італії, Іспанії, Південної Америки, збережені й донині. Сам парк вважається пам’яткою природи. Тут і був збудований панський маєток. Його будівлі залишилися до наших часів. Отож сільський клуб розміщений в одному з колишніх маєткових приміщень.
– Дехто вважає, що тут була стайня. Я знаю іншу версію і більше прихильна до неї, – говорить Лідія Микитівна. – Оскільки приміщення добротне і по двох сотнях років його експлуатації гарно збереглося, то, ймовірніше, тут була панська канцелярія.
З огляду на такий «родовід», навіть пройнялася повагою до зовсім несучасного сільського клубу, хоча відразу, коли оглянула його, хотілося поспівчувати місцевим жителям, що мають такий примітивний і невеличкий осередок культури. А вони, як виявилося під час опитування, навіть дорожать ним. Щоправда, село невеличке, лише до 200 жителів, отож місця у клубі усім вистачає. Є тут маленька зала та сцена, тенісний стіл та більярд. Завклубу пристосувала кілька кімнат для роботи. З них узимку опалюється тільки одна. Сама зробила ремонт. Тут побілені стіни, полагоджена та пофарбована підлога. Одне слово, серед весняної зелені парку клуб біліє, мов квіточка.
Гетьманівка належить до складу Савранської селищної ради, тому тут часто буває селищний голова Володимир Юзьков. В розмові він зауважив, що Лідія Микитівна старанна і добросовісна в роботі. Не нарікає на негаразди, а всіма силами намагається утримувати приміщення клубу. Минулого року за кошти селищної ради було придбано сучасну музичну апаратуру. Тож молодь на дискотеку сюди з’їжджається із навколишніх сіл – Неділкового, Бакші та Йосипівки.
Є в селі талановиті люди, самородки. Так, гарно малює та співає школярка Роза Зеленко, яка за свій малюнок, присвячений 90-річному ювілею району, отримала премію голови райдержадміністрації Олега Іспанюка. Її квіти нагадують чудодійні розписи Катерини Білокур, також самородка, яка творила в Україні в минулому столітті. А от юна Наталія Корнійчук пише вірші. Дівчина має чимало нагород, вона, зокрема, лауреатка обласного фестивалю-конкурсу «Таланти твої, Україно!», переможець районного конкурсу «Золоте перо». А тих, хто вміє щось майструвати, шити, вишивати, одне слово, народних майстрів, либонь, із півсела. Часто на сільську сцену виходять діти. Вони найбажаніші і неперевершені артисти в будь-яке свято. Періодично до села приїжджають культармійці з району. Виступають з концертами працівники районного Будинку культури.
Лідія Микитівна так цікаво розповідала про село, бо сама ж місцева. Тут її рід живе з діда-прадіда. Цікаво, що її сім’я повернулася на історичну батьківщину і нині мешкає в будинку на околиці. Його ще дід спорудив власноруч. Хоча родина Левковських мала власну оселю в центрі села.
– Мені доводиться долати три кілометри до роботи, але не шкодую, – розповідає жінка. – Якщо ж дискотека пізно закінчується, завжди знайдеться охочий мене підвести додому…
Від’їжджаючи з села і озираючись на білий будиночок – квіточку, що швидко танув у зелені дерев, остаточно дійшла думки: цей клуб селу потрібний. Насамперед – як місце, що об’єднує сільчан, де вони можуть проявити свій талант.
