Головний герой – реальна історична особа, відомий китайський майстер кунг-фу Іп Ман (Тоні Люн). Якщо на Заході він відомий більше як учитель Брюса Лі, то на батьківщині – як людина, що зробила величезний внесок у розвиток кунг-фу, почавши викладати його широким масам (колись це бойове мистецтво було клановим заняттям «для втаємничених»).
На початку фільму перед нами вже визнаний майстер: він живе в достатку, щасливий у сімейному житті, та й сам називає цей період «весною життя». До того ж старійшина школи бойових мистецтв має намір піти на спочинок і шукає спадкоємця. Таким виявляється Іп Ман, який об’єднує всі школи, викликаючи представника кожної з них на двобій і виграючи раз за разом. Честь північнокитайської школи обстоює дочка її старійшини Гун Ер (Чжан Цзиї), яка закохана в Іп Мана. А тут іще й японо-китайська війна вибухнула, порушивши звичний плин речей. Іп Ман втрачає все, а потім, у 1950-ті перебирається до Гонконга, де починає викладати бойові мистецтва всім охочим.
Здається, що в картині сюжет іде на другий план, бо на першому – краса кадру, рухів. Важливо не «що», але «як». Зрозуміло, чому багато хто завважив фільм за млявуватий: тут немає нескінченних боїв у дусі Джекі Чана. Фільм зроблений у поетичному стилі. Кожен бій – як хореографічний етюд: у двобої під дощем рухи легкі, як краплі, що падають долу, а сутичка Іп Мана та Гун Ер – метафора взаємин чоловіка та жінки. (Бої ставив Юань Хепін, що працював із Тарантино у фільмі «Убити Білла».) Треба ще додати теплі та холодні тони кадрів, заворожливий музичний супровід. Це фільм-настрій, фільм-атмосфера. Впізнаваний стиль Карвая, якому не чужа естетська пишномовність. Картина вдалася. Не даремно Карвай створював її ледь не 10 років, і як кажуть, на те причина – перфекціонізм режисера. А те, що фільм вийшов на широкі екрани, – не інакше як диво.
