Одеський академічний російський драматичний театр із великим успіхом гастролював у чотирьох містах Ізраїлю, представивши на суд глядача виставу «Одеса при океані» за п'єсою Віктора Шендеровича. Про свої враження розповідають директор театру, заслужений працівник культури України Олександр Копайгора, виконавці головних ролей у виставі – народний артист України Олег Школьник і акторка Гуллер Полякова.
– Олександре Євгеновичу, як я розумію, показ вистави в Ізраїлі відбувався в межах фестивалю…
– Так, наш театр узяв участь у міжнародному фестивалі «Театральний дивертисмент», який проходив у чотирьох ізраїльських містах: Ришон, Беєр Шева, Ашдод, Маалот. Це і втомлювало нас, і водночас було чудово: щодня переїзди, щодня монтування, щодня новий глядач.
– Як ізраїльська публіка сприйняла виставу?
– Чудово. В кожному місті у нас був аншлаг. З перших же хвилин вистави наші артисти заводили глядачеву залу, і за дві-три репризи Олега Львовича вона опинялася в наших руках. По закінченні в кожному місті глядачі аплодували 7-10 хвилин, а це у них вважається найвищою оцінкою.
Коли були в Маалоті, паралельно з нами там виступала знаменита акторка Світлана Крючкова. У нас зала була забита вщерть, а у неї – на 50-70 відсотків.
– Чим можна пояснити такий успіх?
– По-перше, точне влучання в тему. Автор написав про проблеми емігрантів із колишнього СРСР в Америці, і це ті ж самі проблеми, які хвилюють таких в Ізраїлі. Ця вистава актуальна всюди, де живуть наші емігранти.
По-друге, це чудова гра Олега Школьника. Так влучити в роль – це рідкість. Можна добре грати п'єсу, але влучити в роль – це буває вкрай рідко в житті артиста. Гарна п'єса і гра акторів – ось головні складові.
– Були якісь труднощі?
– Добряче втомлювалися. Постійні переїзди з міста до міста, приїжджали пізно вночі. За перші 48 годин ми спали лише 5. Але вже минув час, усі складнощі забуваються й залишаються тільки дуже добрі враження.
– До речі, про враження…
– Якщо говорити про Ізраїль, то я дивуюся трьом речам у цій державі: це прекрасні дороги, чудове краплинне зрошування (уздовж доріг величезні кущі троянд, квітучі дерева) і освітлення доріг: куди б ти не їхав, усюди світло, гарно. Ці речі захоплюють.
Звичайно, ми відвідали Єрусалим і Віфлеєм, побували при Гробі Господньому, у Храмі Різдва. Усе це справило на нас величезне враження. Крім Олега Школьника, ніхто не бував раніше в Ізраїлі, і тому для нас це все було нове й цікаве.
– Що скажете про одеситів, які живуть там?
– Була величезна кількість зустрічей з нашими друзями, яких в Ізраїлі дуже багато і які пам'ятають Одеський російський театр. Ще в 70-ті, 80-ті, 90-ті роки це були наші постійні глядачі.
Багато хто з них, приїхавши до Ізраїлю та проживши в цій країні роки, абсолютно не знає івриту. Це вже свідчить про вік. Їм уже нема чого досягати. Здебільшого наші там живуть досить скромно, у середньому статку.
– Чи є у них ностальгія за Одесою?
– У старшого покоління – так. Але вона мінлива. Справа в тому, що туди приїздить величезна кількість різних російськомовних театрів, співаків, музикантів. Там це значно дешевше, ніж у нас. Тож нудьгувати їм ніколи. Захотіли почути російську мову – сходили на виставу або естрадний концерт.
– Ви напевне зустрічалися з драматургами, театральними діячами. Чи були якісь переговори?
– Спеціально приїхали на переговори драматурги Семен Злотников і Олександр Каневський (брат знаменитого актора Леоніда Каневського). Зі Злотниковим ми говорили про можливість постановки його вистав на нашій сцені. Це поки що в перспективі, але вони дуже зацікавлені в тому, щоб ми грали їхні вистави. Зустрічався й з іншими драматургами, художниками.
– І, звісно, про плани театру на найближче майбутнє…
– Ми провели низку переговорів про подальші гастролі й, можливо, це буде не тільки Ізраїль, але й інші країни. Також до нас приїжджали професійні продюсери зі своїми пропозиціями. Поки що будемо дивитися, як складеться ситуація. Адже зараз у театрі триває велика творча робота.
Ми готуємо виставу «Дуже проста історія» за п'єсою Марії Ладо в постановці Георгія Ковтуна. Леонід Хейфец і Олексій Литвин працюють над виставою «Дон Жуан» за Мольєром. А ще ми готуємося до VIII Міжнародного фестивалю «Зустрічі в Одесі», який буде традиційно проходити на сцені нашого театру з 3 по 14 вересня.
Народний артист України Олег Школьник, виконавець головної ролі Вульфа Гольдинера у виставі «Одеса при океані»:
– Приймали нас чудово. Я скучив за таким глядачем, бо, як то кажуть в Одесі, вони ж хотіли, їм треба було. Не можу сказати, що нашим тут не треба, але ви розумієте яка історія – вони скучили, їм цього дуже хотілося.
Там 80 національностей, і якось вони знаходять спільну мову. Але країна викликає величезне почуття гордості, бо на земній кульці ще треба пошукати такого пустошнього місця. Ну, нічого там немає, жодної корисної копалини, ані грама землі. Пісок і каміння. І більше нічого. І водночас – найпередовіше у світі сільське господарство. Ось це фантастика!
Однак скільки там будується! І як! Я був там 16 років тому на схожих гастролях. Ви собі не уявляєте, як змінилися міста за цей час, це притім, що держава постійно у стані війни. Проте бандитизму немає, ніхто не краде нічого, люди гуляють уночі, діти ходять без батьків увечері. Ну теракт – теракт, від нього ніхто не сховається.
Одеса – це якийсь бренд. І назва міста, винесена на афішу, уже бентежить уми. В усіх містах глядачі були вдоволені. Але я не можу сказати, що публіка була рівнозначною. В Ашдоді – дуже снобістська, туди з'їжджаються драматурги, знакові постаті. Виходиш на сцену й одразу відчуваєш ниті: ведуться вони на щось чи ні. У мене є якісь вішки в ролі, щоб зачепити глядача, заволодіти ним. І там було важко його «взяти». Мовби чуєш: «Ну-ну, давайте, давайте, покажіть, що ви можете». Ну, ми їм дали!
Після кожної вистави приходили люди, говорили дуже добрі слова. Відомий сатирик Олександр Каневський ніколи не ходить за лаштунки, а тут прибіг із перекошеним фейсом і говорить: «Я бачив тебе по телевізору, а ти от, виявляється, який!» Якщо я його змусив щось перевернути всередині себе, отже, щось вийшло все-таки.
Гуллер Полякова, виконавиця ролі американки Джейн Вотсон:
– Враження найкращі, виставу приймали в Ізраїлі дуже добре. Почуваєшся як удома, і я гадаю, це тому, що в залах багато одеситів. По закінченні вистави нас довго не відпускали, аплодували.
До того ж тема п'єси була їм дуже близька, і вони все-таки розчулилися: я бачила у глядачів сльози, а після вистави вони довго стояли, не могли піти. Попри те, що ми щодня грали і спали по дві-три години, не було втоми, бо відчувалося людське тепло.
Серед публіки багато було людей старшого покоління. Хоча я бачила в залі й молодь. А в соцмережі мені написала дівчина 23 років. Вона була в захваті від вистави.
Я помітила, що у жителів Ізраїлю ставлення до своїх міст дбайливе, а тому вони там дуже чисті, гарні. Особливо вражаючим було відвідування Єрусалима – це просто відпочинок душі, дуже надихає. Це справді сакральне місце. Я мусульманка, а це ж місто трьох релігій.
Звичайно, було й дещо тривожно: дуже низько й часто літали вертольоти, по місту ходили військовики з автоматами. Але там це нормально. Було видно готовність до війни.
Після вистави деякі глядачі підходили до службового входу, просили передати вітання Одесі. Звісно, вони живуть ностальгією за Одесою. Та всі скучають, хто виїхав. Місто ж бо наше потрясне, я взагалі не знаю, як звідси можна виїхати. Мене запитували, чи хотіла б я жити в Ізраїлі. Я б хотіла туди приїжджати, щоб попрацювати або відпочити, але потім – тільки до Одеси, яка для моєї родини стала рідною.
