Провідний соліст Одеського академічного театру музкомедії ім. М. Водяного, заслужений артист України Сергій Лукашенко відзначив одразу дві ювілейні дати – своє 50-річчя та 25-річчя артистичної діяльності. Він люб’язно погодився поділитися своїми міркуваннями.
– Сергію Валентиновичу, у Вас понад 50 ролей у театрі. Яка з них найулюбленіша?
– У мене всі ролі улюблені, а якби були не улюбленими, я б їх і не грав. Взагалі, потрібно любити свою роль і партнера, інакше не має сенсу виходити на сцену.
– Багато вистав, у яких Ви граєте, ідуть уже чимало років. Чи буває у Вас почуття, що це перетворюється на рутину, а то й взагалі набридає?
– Справа в тім, що вистава щоразу різна, бо завжди приходиш із якимось іншим настроєм. Це раз. Друге – вводять нових акторів. Це додає натхнення, а вистава набуває нових барв. Тож нудьгувати не випадає.
– А що для Вас головне в ролі?
– Насамперед – зрозуміти характер персонажа, його завдання, надзавдання, його стани, для чого він виходить на сцену і що хоче сказати глядачеві.
Багато хто гадає, що грати оперету просто. Мовляв, вийшов, проспівав, станцював – і все. Але ж там закладено почуття, певні завдання, наскрізні дії. Що, наприклад, потрібно подолати, щоб здобути взаємне кохання героїні? Коли ми молодими приходимо до театру, у нас багато емоцій, ми відразу всі «зірки». А з роками цікаво покопирсатися в самій ролі…
Ще дуже важливо – характер цієї ролі. У кожному негіднику є яка-небудь добра якість, інакше нема рації його грати. Якщо грати негативний персонаж, не знайшовши в ньому що-небудь добре, то роль не вдасться. Адже всі народжуються хорошими, добрими людьми.
– Ви починали з ролей «простаків», таких «легких» персонажів. Чи змінюється амплуа?
– Так, амплуа змінюється, бо я вже прийшов до тієї межі, коли можливо переходити на ролі характерні, бо я вже нагромадив якийсь матеріал, якусь внутрішню базу, пережив дуже багато чого. Адже для того щоб зіграти роль, треба в житті щось пережити або ж так зіграти, що глядач зрозуміє, що це істинна правда.
Іноді молодий артист виходить грати характерні ролі, а він нічого в житті ще не прожив. Він намагається зіграти якусь трагедію або кохання. Дивлюся, а там – порожнеча, там іще нічого немає.
– А які характери Ви будете грати?
– Є така цікава роль, хоч і невелика, – це Спаттс у виставі «У джазі тільки дівчата» режисера Дмитра Бєлова. Фальк у «Летючій миші». Хоча начебто роль простака, але й там є характер і є що пограти. Ще, ну я не знаю, Пушкін у виставі «Граф Воронцов» – характерна чи ні? Мені здається, там теж є велика глибина, там є трагедія…
– Чи є якісь незіграні ролі, про які Ви мрієте?
– Усіх «простаків», таких от легких героїв, я в принципі зіграв. І зараз хотілося б якоїсь глибокої ролі, загалом, якоїсь трагікомедії, бо я на сьогодні нагромадив багато внутрішнього матеріалу і сподіваюся, що в театрі будуть ставити щось подібне. Зараз, до речі, у музкомедії планують поставити мюзикл за п’єсою Євгена Шварца «Звичайне диво». І там, можливо, буде цікава роль.
– Я знаю, Ви співаєте на естраді…
– Я завжди кажу, що естрада – це моя душа, а театр – моє серце.
– Але все-таки: театр чи естрада?..
– Естрадний жанр – це все добре, але не так усе легко. По-перше, потрібен спонсор, по-друге, треба присвячувати себе цьому цілком. Я через театр набагато більше знайшов, і театр дав мені багато чого: це і професійний рівень, і акторська майстерність. Адже працюючи на естраді, я не просто виходжу співати, але намагаюся зробити маленьку виставу. І це мені набагато цікавіше, та й глядачеві теж. Я не шкодую про естраду. Як актор я відбувся і, сподіваюся, ще буде багато роботи як у естрадного виконавця… І це для мене як підмога.
– Ви справді не виглядаєте на 50 років. Що підтримує Вас у формі?
– По-перше, ну, тут природа. Спасибі мамі й татові (сміється). А по-друге, потрібно намагатися менше нервувати, адже все від нервів іде. Так, більше радіти, посміхатися, поменше проблем, тоді буде більше натхнення, життя, молодості. Реальний приклад – Євгенія Дембська і Ідалія Іванова – дві акторки нашого тетру, вони чудово виглядають, і дай Боже їм ще здоров’я. Є ще чого прагнути. І, по-третє, треба навчитися пробачати…
– Ви ж і в кіно знімалися…
– Я знімався в багатьох кінокартинах. Щоправда, це здебільшого епізоди. Це й фільм «Ліквідація» і «Іван Подушкін». Нещодавно я знявся в 30-серійному російському фільмі «Пляж», потім був фільм «Панда, або чорна кішка» у мене там роль головного редактора. А от буквально недавно я знявся в епізодах фільму Сергія Виноградова «Курортна поліція» у ролі лікаря психлікарні – дуже цікаво виявилося.
Кіно – це щось інше й нове для мене: там інша специфіка. Я якийсь час пристосовувався до кінематографу, але зараз уже пізнав і його таємниці…
– Ви говорили про молодих артистів, що внутрішньо вони ще не дуже заповнені. А от що Ви помічаєте ще в молодих, які приходять до театру?
– Найголовніше, що вони мають величезне бажання працювати, бажання відразу грати всі головні ролі. Це й у нас було, нам давали по трохи ці ролі. Ми довго навчалися, дивилися за лаштунками. Давали спочатку невеликі ролі, потім більші. Усе це було поступово, і таким чином ми розвивалися.
Зараз трішки інша система. Буває прикро, що не кожен артист може зрозуміти: коли людині дається головна роль, вона не завжди до цього готова, їй ще треба нагромадити багато чого, бо теорія, яку взято в театральному інституті, ще не дає гарантії того, що людина може зіграти на всі сто відсотків.
Головне, щоб молоді артисти «не хапали зірочку», бо ролі закінчуються, а потім може настати порожнеча.
– До Вас звертаються молоді артисти по пораду?
– Буває, так. Але я не вважаю себе ще таким надпрофесіоналом, щоб давати якісь поради, це по-перше. По-друге – тут дуже делікатна ситуація. Можна сказати артистові правду, а він може образитися або ж замкнутися в собі. І таким чином не буде подальшого розкриття себе, своїх творчих можливостей.
– Багато акторів, які вже набрали чимало досвіду, пробують себе в режисурі або викладанні. Чи немає у Вас таких планів?
– Про викладання я давно замислююся, бо є що передавати молодому поколінню. Але ще не знаю, я й сам продовжую навчатися. До того ж, це серйозна відповідальність. Я бачив педагогів, які просто псують своїх учнів – чи то акторська майстерність, вокал чи інші дисципліни. І не розуміють цього, а їм ніхто не говорить, щоб не скривдити зайвий раз. У підсумку страждає сам артист, і ось це дуже прикро, адже йому ж потім продовжувати творчий шлях.
– А взаємини з людьми як складаються?
– Для друзів я ладен на все, бо вони моє натхнення. Мені дуже багато допомагали, починаючи зі студентських років. Зараз сам намагаюся допомагати людям, наскільки можливо. У мене бували ситуації, коли я пишу в інтернеті: «Привіт, ти мене пам’ятаєш?». А мені відповідають: «Ха! Тебе забудеш!» Ось це приємно звичайно. Але буває й коли зраджують, зловтішаються. Я люблю людей, і іноді страждаю через це…
– А коли розчаровують?..
– Я просто для себе закриваю таку людину й намагаюся не з’ясовувати з нею відносини. Людину ж не переробиш: приймай її такою, якою вона є. Взагалі, якщо ми будемо приймати одне одного такими, які ми є, – то гори можна зіпхати, я вважаю. Все одно в кожному є щось добре. Просто ось ця система, держава – вони тиснуть на людину й люди під цим тиском стають іншими, а всередині-то добрі.
Гроші, гроші – вони дуже псують. Згадайте радянський час: гроші не були тоді на першому місці. Так, бракувало того чи іншого, але люди любили одне одного, якось радості було більше. Зараз – гроші головне. Якщо немає грошей – ти ніхто.
З дитинства ненавиджу дружбу заради зиску. Я по очах таких упізнаю. Але я завжди готовий допомогти іншому, бо так вихований, бо мені завжди допомагали, підставляли плече в Пітері, у Москві, в Одесі.
– І все-таки, я знаю, Ви людина самокритична. Чи є якості, що Вам заважають і яких хотілося б позбутися?
– Хотілося б не брати все так близько до серця, бо я все переживаю в себе усередині… Є люди, які все це віддають, вихлюпують, а я накопичую, нервую, починаються депресії… Але якщо вже мене дістали, я так це вихлюпну, що потім погано стає всім, а я цього не люблю.
– У Вас є заздрісники?
– Так, мабуть, як у кожної творчої людини. Але я цього не бачу – я це відчуваю – але не бачу ось так явно. Слава Богу, підлоти мені не роблять. Все-таки більше людей, які мене люблять. Просто я ніколи нікому не заздрю й завжди радий успіхам інших людей, бо через їхню радість і успіх я потім знаю, що робити мені: як зіграти ту чи іншу роль, як зробити її кращою. Тобто я вчуся на цьому. Рецепт простий: візьми ось те краще, додай свого й тоді ти піднімешся ще на одну сходинку…
