Завершився ще один сезон в Одеському академічному російському драматичному театрі. Для заслуженого працівника культури України, директора театру Олександра Копайгори він ювілейний.
– Олександре Євгеновичу, перенесімося на десять років назад, коли Ви очолили театр. Що собою являла трупа театру тоді і яка вона зараз?
– Є такий одеський вислів – «дві великі різниці». Це саме той випадок. Був дуже складний період – бракувало молодих артистів, їх, власне, й не було. Коли я прийшов до колективу, у трупі було лише 28 акторів – як у звичайному маленькому муніципальному театрі. Змінилося дуже багато що. Минули десять років – як один день. Зараз приблизно на 65 відсотків у нас нова трупа, ми сьогодні зовсім інакше підходимо до вибору репертуару, до постановкових питань. І актори геть інакшим чином підходять до своєї роботи. Всі вони обійняли свою нішу й на них ставляться спектаклі.
– Виїжджаєте на гастролі...
– Так. Очевидно, настав момент, коли ми починаємо пожинати плоди: створили багато нових вистав і нас запрошують на міжнародні фестивалі. І не разово, як було колись, а вже на постійній основі. Кличуть, мабуть, тому, що успіх зазвичай супроводжує наші покази. У цьому сезоні їздили до Саранська, Брянська та Калуги. А потім уперше виїжджали в далеке зарубіжжя – до Ізраїлю. Я впевнений, що після того як ми в майбутньому сезоні здійснимо низку нових постановок, запрошення будуть іще частішими.
– І до вас приїжджають?
– Звісно що так. Наприклад, наш міжнародний фестиваль «Зустрічі в Одесі», який проходить уже восьмий рік, і далі набирає обертів. Ставлення до нього – дуже серйозне, тим більше коли беруть участь такі колективи, як московський театр «Et Cetera» під керівництвом О. Калягіна, санкт-петербурзький Державний академічний драматичний театр ім. В.Ф. Коміссаржевської, київський Національний театр російської драми ім. Лесі Українки... Це вже свідчить про рівень фестивалю. Потрапити на нього досить складно. Зараз у нас 50 заявок.
– Тобто є конкурс, щоб потрапити на фестиваль?
– Властиво. Ми неодмінно провадимо добір. Нам надсилають вистави, записані на відео. Переглядаємо їх, збираємо інформацію в пресі, інтернеті, і найголовніше – у театральних критиків.
– Є й інші проекти?
– Ми започаткували міжнародний фестиваль театрального плакату. На сьогодні надіслано роботи з 14 країн. Не сумніваюся, що ця виставка буде особливо цікава нашим гостям: директорам театрів, художнім керівникам, яким напевно цікаво побачити, що зараз відбувається в інших країнах, відкрити для себе нових дизайнерів, художників-плакатярів. Виставка пройде в музеї західного та східного мистецтва саме в період нашого фестивалю – з 2 по 12 вересня.
– А в чому завдання режисерської колегії, яку Ви створили?
– На пострадянському просторі, либонь, немає більше таких утворень… У нашій роботі не все просто, виникають складності, бо кожен режисер – це лідер, у кожного свій погляд, свої амбіції. Головне завдання – всіх об’єднати, щоб була користь театру як цілому. Так і вийшло. Багато вистав створили Олексій Литвин, Михайло Чумаченко і Сергій Голомазов. Але увесь цей період колегією ненав’язливо керував, направляв її режисер Леонід Хейфец, із якого почалася вся наша спільна робота.
– Ваш театр став академічним. Чи поліпшало фінансове становище театру і акторів?
– Звичайно! Область нам додала 30 відсотків до зарплати. Хоча, зізнатися, цього замало. Але є можливість, за правилами академічних надбавок, дотягти до 100 відсотків. Це перший рік, коли нам зробили надбавку 30 відсотків. Але якщо наступного року бюджет дозволить, будемо просити керівників області, щоб бодай щороку по 10 відсотків додавали. Артист театру – це, з одного боку, одна з найпопулярніших і найзатребуваніших професій, а з іншого – одна з найнижче оплачуваних. Звичайно, коли народний артист України одержує без надбавок ледь більше 3000 гривень, мабуть, це не так уже й багато.
– Які плани в майбутньому сезоні?
– Ми й зараз багато працюємо. Скоро відбудеться прем’єра вистави за п’єсою Марії Ладо «Дуже проста історія» у постановці Георгія Ковтуна. Над назвою ми все думаємо й, можливо, назвемо «Lovestory.hit.ua». Прем’єра відбудеться на відкриття нового сезону – 27 вересня.
Також далі працюємо над виставою за Езопом – «Лисиця й виноград», плануємо випустити її в жовтні. Це буде друга прем’єра. Крім того, буде постановка мольєрівського «Дон Жуана» у режисурі Леоніда Хейфеца. Є ще договір із французами про створення вистави за п’єсою режисера та сценариста Франсіса Вебера «Контракт» – назва умовна... Із їхнього боку в постановці візьмуть участь сценограф і композитор. Може, ще хтось із акторів.
Готується казка на Новий рік. У процесі постановки «Панянка-селянка» – це для дітей старшого віку. Для середнього – починаємо роботу над «Вождем червоношкірих» за О. Генрі. А для геть маленьких буде барвисте танцювально-розважальне шоу.
– Тобто й музичних жанрів не цураєтеся?
– За десять років ми зробили багато музичних вистав. Театр наш співучий, танцівний. Театр, який здатен підняти майже будь-який прошарок, будь-який твір. А що найважливіше – із цим колективом дуже приємно працювати. Пішли геть інтриги, всіляка гра під килимом. Колектив займається безпосередньо своєю професією, творчістю.
– Так, не раз випадало чути, що у вас добрий морально-психологічний клімат. Мабуть, справа в тому, про що Ви говорите: усі зайняті справою… Скажіть, за десять років не було зневіри, шкодувань?
– Про те, що зроблено, шкодувати не випадає. Навпаки, щоразу все йде, як то мовиться, в кайф. Шкодую тільки про одне – що будівництво театру, його ремонт розпочалися без мене. Інакше багато що було б зроблено інакше, професійніше. Нам усі десять років доводиться щось виправляти, підправляти…
– Користуючись нагодою, хочемо повітати Вас із народженням онука Олександра. Нехай Сашко додасть Вам іще більше натхнення.
– Дякую.
– А Ви б хотіли, щоб він теж став директором?
– Шляхи Господні несповідимі (сміється).
