Лекції Василя Васильовича Фащенка, доктора філологічних наук, професора Одеського університету ім. І.І. Мечникова, першого в нашому краї лауреата найвищої премії в Україні – Шевченкової, часто згадував його вихованець, теж доктор наук, письменник Володимир Панченко. Викладаючи у Києво-Могилянській академії, він завжди робив посилання на свого одеського Вчителя. Зберіг конспект лекцій курсу «Українська література першої половини ХІХ століття». Ці лекції про Івана Котляревського, поетів-романтиків, про Тараса Шевченка, про якого «завжди треба говорити обережно», не забували студенти багатьох поколінь.

Я не навчався у Василя Фащенка, але дуже шаную його творчість. Колись, читаючи статті видатного критика у періодиці, мріяв познайомитися з ним, дослідником моїх улюблених письменників – Олександра Довженка, Олеся Гончара, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника. І моя мрія збулася після переїзду з Києва.

Завдяки моїм одеським друзям, я занотував кілька лекцій Василя Фащенка, побував на засіданні гуртка новелістики Одеського університету. І от зовсім нещодавно знайшов статтю шанованого у вітчизняному літературному середовищі автора, надруковану у збірнику Одеської обласної письменницької організації «Горизонт» за 1989 рік.

Творчість Тараса Шевченка Василь Фащенко знав дуже добре. Часто звертався до Кобзаря у своїх студіях. Але зупинимося сьогодні на одній – «Шевченко і сучасність».

«Вчитаймося ще раз у геніальну поему «І мертвим, і живим, і ненародженим…» За конкретною в часи Шевченка потребою – усовістительно-викривавчою критикою ліберального дворянства – постає заповідана поетом національна й загальнолюдська етика, обернена до усіх часів, а особливо – зламних».

В. Фащенко нагадував своїм учням:

«…Та читайте

Од слова до слова,

Не лишайте ані титли, 

Ніже тії коми, 

Все розберіть…»

«Нам заповідано навчитися чужому і не цуратися свого. А в нас частина українців зреклася рідної мови, – читаю я сьогодні. – Не тішмо себе ілюзіями, що це поодинокі обивателі. Думаймо про те, як добра воля у виборі мови навчання через кволе виховання національної гідності перетворилася на свою протилежність. І тепер від того, хто не «німий раб», слово вимагає захисту. Не дбати на Україні про буття української мови в усіх сферах – означає відступати від заповітів Шевченка… І водночас нам заповідано стерегтися національної обмеженості, національної зверхності. «Не чваньтесь…» Це лихе почуття завжди приводить до розбрату й ворожнечі…»

«Думаєш про воістину прометеївський вогонь поезії, до якого тягнуться народи світу, і якими ж мізеріями у його світлі видаються наші чвари, суєта, – писав В. Фащенко. – А необхідно ж класти своє життя на те, щоб слово правди не вмирало, щоб підносило людей на верхогір’я моральності…»

Поет створив незвичайний культ жінки. Лев Толстой говорив, що він нічого кращого про подвиг матері, як у «Наймичці» Шевченка, не читав, а шведський учений А. Єнсен поставив Кобзаря поряд з Гете за одну поезію «Лілея».

Трагедія краси у рабстві і мрія про щастя у сім’ї новій – такий пафос «жіночого» циклу творів Кобзаря.

«У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим».

Можна погодитися, говорив Василь Фащенко, із цим ідеалом і побажати усім нам нести в собі хоч часточку любові-поваги Тараса Шевченка, любові схиляння перед жінкою.

Це теж, на мою думку, нині актуально. Можливо, навіть більше, аніж у 1989 році, коли стаття була написана, адже ми зараз опинилися у полоні «масової культури».

Красиве, добре чи, навпаки, чорне діло – міра тобою прожитого, найсуворіший суд над твоєю душею. Звідси у Шевченка презирство до марнослів’я, до брехні – навчав своїх учнів і читачів В. Фащенко.

Свідчення цьому – поезія «Минають дні, минають ночі..» Як стверджує автор статті, після «Заповіту» вона перекладена на найбільше число мов світу – отже, є у ній великий вселюдський зміст!

А ще Тарас Шевченко ненавидів рабську психологію мовчання й умовчування. Це підкреслював у своїх лекціях Василь Фащенко. («А братія мовчить собі, витріщивши очі», «раби мовчали, – царі лупилися, росли» – відомі рядки з поезій «Сон» і «Саул»).

Автор статті розмірковує про слово «правда» у творах Тараса Шевченка. Поет вживає його у широкому діапазоні – від інтимної «правдоньки» («І небо невмите…») до грізної «правди-мсти» («Осії. Глава ХІV»). За спостереженнями Кобзаря, звертає нашу увагу В. Фащенко, правда-мста рано чи пізно наздоганяла і карала тиранів – великих і малих, правителів – бездушних і нікчемних. Закарбувати б ці шевченківські, за висловом Олеся Гончара, улюбленого автора В. Фащенка, «ясновиді прозріння» у пам’яті кожної людини, щоб стереглася, щоб завжди думала і дбала про демократію, людяність у взаєминах, особливо ж тоді, коли випадок чи доля поставлять її над іншими.

Слова-думи у Шевченка тихосумні й прокляті, давні і нові, уподібнені чорній галичі й рожевим квітам, бджолиному рою й сизокрилим голуб’ятам.

Знайдені для кожного мотиву у поезіях самобутні епітети й метафори породжують могутні образи, які постають перед нами як поклик до праці задля народного щастя.

«Уроки Шевченка сьогодні особливо важливі. Нам потрібна уся правда. І тільки на реальному знанні всіх суперечностей – без рум’ян і сажі – можна будувати соціальну справедливість», – так промовляє до нас Василь Фащенко.

А до сказаного професором я додам: і вільну Україну.