Людину, серед іншого, характеризує ставлення до минулого. Не йдуючи за поширеною модою «лаяти совок», автор нової книжки «Будь-яка столиця провінція...» оглянувся у минуле, по-доброму усміхаючись і вдячно оцінюючи ранній досвід пошуків і помилок.
Герой новел Анатолія Михайленка, розповідаючи про свої враження, чесно й точно передає епоху 70-х років минулого сторіччя. Така особиста оцінка минулого додає історії рельєфності й деталей, а вірогідність описуваного буття робить його ностальгічно пізнаваним. Гадаю, що чесність оповіді, нарівні зі свіжістю образів і точно переданим настроєм, і є головною вартістю прози Анатолія Михайленка. Адже ми так і жили у ті роки: сміючись, заперечували нав’язану нам безглуздість реалій, смутно сподівалися, розуміючи брехливість гасла про впевненість у завтрашньому дні, шукали можливості поліпшити свій «добробут», що так пильно обмежувався державою.
Не пам’ятаю іншого прикладу в літературі, коли б незлобливо розглядалося таке явище, як гуртожиток підприємства. Як тільки їх не називали – «общага», «нічліжка». А Анатолій Михайленко назвав це тимчасове пристановище молодих «флібустьєрів» – «ковчегом невдах». Через це «житло», іменоване «койко-місцем», пройшли у радянській країні багато молодих людей, які вирушили на пошуки свого шляху у бурхливому життєвому морі. У молоді роки такий архіскромний, казенний спосіб життя сприймався «як данність тимчасового характеру. Тому що сьогодення сприймалося ще не як саме життя, а тільки як його переддень». Але не усім вдалося залишити цей «ковчег» вчасно. «У підсумку в країні виросло «покоління бездомних», що туляться в бараках, комуналках, холостяцьких і сімейних гуртожитках. Їхнім своєрідним гімном стала одна з пісеньок того часу: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз!»
У запропонованих Анатолієм Михайленком новелах простота життєвих ситуацій виводить непрості філософські формули людських взаємин: умінні розуміти інших, вчасно ухвалювати рішення, не зраджувати пам’ять… Їх герої не лише люди, але й міста: яким чарівним з’являється прадавній Кам’янець-Подільський, іншими очима бачить читач і рідну Одесу.
Я гадаю, що у прозі особливо важливо, щоб автор і читач вели довірчий і заповітний діалог, тоді й виникає співзвучність думок і настроїв. І в цьому розумінні зі збірником новел Анатолія Михайленка ми одностайні.
