В одному з попередніх випусків ми розповідали про незвичайну моду на героїв-колекціонерів у творах німецьких письменників. Цікаво, що схожу тенденцію можна виявити не тільки в літературі. Нерідко у вигляді колекцій або архівів організовано сучасні арт-інсталяції.
Цей жанр сьогодні дуже популярний. По-перше, завдяки синтетичності та тривимірності інсталяцій. По-друге, завдяки можливості втручати глядача в те, що відбувається, робити його співучасником арт-проекту.
Ще в 1970-ті бельгійський концептуаліст Марсель Бродтарс зібрав і представив на суд публіки понад триста різних предметів із зображенням орла. Вічний символ сили та влади став для автора виставки уособленням ідеологізованого мистецтва. Бродтарс додав до кожного експоната напис трьома мовами «Це не мистецький твір». Таке посилання на відомі роботи Марселя Дюшана («Фонтан») і Рене Магритта («Це не люлька») нагадувала: будь-який предмет (навіть пісуар!), поміщений у простір музею, стає предметом художньої творчості. Демонструючи публіці свою колекцію, Бродтарс спробував сказати про необхідність деміфологізувати мистецтво.
Ідею підхопили в Німеччині, де особливо гостро відчувалося прагнення забути або табуювати цілі ділянки історії. Унікальність колекцій Раффаеля Райнсберга в тому, що всі експонати він віднаходить, а не придбаває. Вважаючи, що речі найкраще зберігають пам’ять про минуле, Райнсберг створює інсталяції із предметів повсякдення й надає їм строгої форми – як правило, прямокутника. Художник працює як археолог. Він робить розкопки на території вокзалів, у підвалах, на заводах. Викинуті або полишені людьми речі починають «розкривати свою душу» в новому контексті.
З 800 старих валіз Райнсберг створює свою першу інсталяцію за назвою «Стіна з валіз – Стіна плачу» («Koffermauer – Klagemauer», Кіль, 1979). Довжина цієї стіни – близько 20 метрів. Установлена в центрі Кіля, вона мала нагадати про долі євреїв і біженців, які полишали на вокзалах свої валізи, перш ніж рушити до концтабору або вдатися до втечі.
В 1980-ті Райнсберг починає колекціонувати «історичне сміття». Він робить розкопки в районі берлінського вокзалу, саме на кордоні між Західним і Східним Берліном. Ця територія, що була «нічиєю» протягом 35 років, зберегла численні артефакти минувшини. Крім металевих деталей, інструментів, осколків снарядів та інших фрагментів історії, збирач видобуває на світ зношене взуття й рукавички гастарбайтерів. Так виникає одна з найвідоміших інсталяцій за назвою «Руки й ноги». Художник викладає на підлозі стерте взуття у формі строгого квадрата, прямокутника. Для автора така колекція – свого роду реконструкція історії, спроба опиратися її забуванню, витисненню, здійснена шляхом збирання рудиментів минувшини.
Одна з останніх його робіт – виставка «Хрущу, лети!» (2009 р.) – була організована разом із художницею Лілі Енгель у наземному бункері в Берліні. Райнсберг розкладає на бетонній підлозі понад 3000 іржавих деталей, зібраних на заводах Німеччини. Інсталяція, приурочена до 70-річчя від початку Другої світової війни, мала нагадати, що сучасність лише умовно можна назвати повоєнним часом. По-новому впорядковані предмети минулого, доповнені похмурими полотнами Лілі Енгель з малюнками дітей із Косово, наводили на думку, що дух війни так само живий і в «мирний час».
Особливо цікаві роботи відомого французького концептуаліста Крістіана Болтанскі. У 2010 р. в паризькому «Grand Palais» відбулася грандіозна інсталяція за назвою «Personnes». Для її оформлення стало потрібно понад 50 тонн поношеного одягу. Викладені на підлозі у формі невеликих прямокутників речі мали викликати асоціацію з могилами, символізувати одяг, який в’язні концтаборів полишали перед газовими камерами. «Перст Божий – або випадок», представлений підйомним краном, підхоплював і знову опускав предмети, які були звалені горою в центрі холодної зали. Глядач, емоційно переживаючи побачене, мав по-новому відчути вже відомі речі. «Митець – це лише той, хто підкреслює слова в книзі» – вважає Болтанскі. Так, старий одяг, доповнений аудіозаписом серцебиття, мав створити ефект одночасної присутності декількох тисяч людей і нагадати про трагедію Голокосту.
Колекції Райнсберга, інсталяції Болтанскі підтверджують: у просторі постмодерну будь-який предмет, що не становив раніше матеріальної або естетичної цінності, може стати предметом мистецтва. Річ набуває собі вартості як ідея, що розкриває свій смисл у новому контексті колекції.
