Олена Павлівна Бойчук працює в Кодимському районі бібліотекаркою Слобідської бібліотеки № 2. Вірші пише з 13 років. Друкувалася у районній газеті.
У нашій електричці
Іде з міста електричка «Одеса – Вапнярка»
І хоч вікна всі відкриті – у потязі жарко.
У Одесі молодичка гарно торгувала…
Вистоявши біля каси, квиточок придбала.
На пероні не пускають, – квитки провіряють.
Гучномовець аж кричить: «Поїзд відправляють!»
Молодичка ледь добігла, в потяг ледве впхалась,
Двері миттю зачинились, руку хоч прибрала.
Тісно в тамбурі стояти, та в вагон не зайдеш.
То валізи, то «кравчучки» у кожного майже.
На одній нозі стояла наша молодичка,
Переповнена була в той день електричка.
Згодом люди розійшлися та й місце знайшлося.
Сіла тітка, задрімала, прокинулась – боса.
Більше спати не лягала, подрімала тільки,
І взялася до Слобідки рахувать зупинки.
За Борщами три зупинки, завжди так ставали
А по новому закону, графік поміняли.
На замовлення ставати машиністу треба
І по рації питає: «В кого є потреба?»
Не було людей з Дібровки, не було з Прогреса…
Проїхала електричка… гупають колеса…
Молодичка похилилась, щось собі міркує
Та зупинки до Слобідки подумки рахує.
Зупинилась електричка, вийшло трохи люду,
Прислухалась молодичка – «Слободзея» буде!
За валізи схопилася, та було вже пізно,
Двері швидко зачинились, аж клацнули грізно.
Так до Кодими дісталась наша молодичка,
А вночі з Вапнярки йшла друга електричка.
У Слобідку повернулась наша молодичка,
Добре, що лишалась в сумці у неї водичка.
Тітка напилась водички, личенько протерла:
«Слава Богу! Добралася! Жива ще, не вмерла!»
Серед ночі допленталась до рідної хати,
А чоловік, напідпитку, не хоче пускати:
«Де була ти? Де ти ходиш? Де тебе носило?»
Розповіла про пригоду – повірив насилу!
То ж у нашій електричці треба прислухатись,
Щоб, як тая молодиця, двічі не кататись!
Доня з татком
На роботу рано-вранці побігла матуся.
Вдома з татком залишилась маленька Мальвуся.
Ой незвично татусеві дитину збирати.
Тато – доні:
– Прокидайся!
– А я хочу спати!
Та нарешті доня встала, сама навіть вмилась.
Та у дзеркало велике, стала, задивилась.
– Так, яку мені сукенку надіти, татусю?
Щоб в садочку позаздрила подружка Настуся.
Та й почала все швиденько з шафи витягати.
То спідничку, то сукенку стала приміряти.
– Ця гарненька, та не вдягну, ґудзика бракує.
А ця мені до зачіски зовсім не пасує.
Татко встиг вже й поголитись, і кави попити
По мобілці із знайомим встиг поговорити,
У кімнату забігає
– Мальвочко! – гукає.
А та в шафі длубається, панчохи шукає.
– Ось блакитні, – дає тато.
– Ні, такі не хочу!
– Не мороч вже голову!
– А я не морочу!
… Хоч садочок недалеко, та ми забарились.
– І, як завжди з татусем, ми туди спізнились!
Нелегко жінкам догодити
Сидять собі на подвір’ї чоловік та жінка.
Перед ними, ніби докір, облуплена стінка.
– Ох, Іване, ремонт треба, треба побілити,
Але краще, кажуть люди, шпалери вчепити.
Та й поїхала Одарка до мами і тата.
А Іван побіг швиденько шпалери придбати.
Та й поклеїв все гарненько, аж самому любо.
Тут і жінка на подвір’я, та до Йвана грубо:
– Хіба ж я наказувала знадвору ліпити?
– Ох, нелегко, добрі люди, жінкам догодити!
Олена Бойчук, Кодимський район
