Понад 620 життів забрала морська трагедія, що сталася на рейді Севастополя вночі на 29 жовтня 1955 року. Несподіваний потужний вибух потряс лінкор «Новороссийск», і протягом кількох годин тодішній флагман Чорноморського флоту пішов на дно. Багато років те, що сталося, зберігалося під грифом «цілком таємно». І тільки зараз з’явилася книжка, що розкриває факти й обставини тієї катастрофи, за масштабами віднесеної до найбільших із тих, що сталися в мирний час на ВМФ...
У Всесвітньому клубі одеситів відбулася презентація великої за обсягом літературно-аналітичної праці «Линкор «Новороссийск» – исследования корабельного офицера». Право на її написання авторові, капітанові першого рангу Октябрю Бар-Бірюкову дала багаторічна служба на кораблях Чорноморського, потім Північного флотів. А найбільше те, що з 1949 по 1954 роки він і сам перебував серед командирського складу на борту «Новороссийска». Будучи із дворянської родини, він закінчив кар’єру в головному штабі командування ВМФ СРСР у Москві. Звідти за сигналом тривоги негайно прилетів до Севастополя і став очевидцем останніх хвилин, у які улюблений корабель залишався на плаву. У своїх спогадах офіцер із болем напише, що бачив днище лінкора та страшну картину його занурення з піднятим угору кілем.
Видання надруковано тиражем 300 примірників за фінансової підтримки судноплавної компанії «Укрферрі». Особливого резонансу книжці в нашому регіоні надає те, що серед загиблих моряків-чорноморців 19 чоловік – уродженці Одеської області. Щоб з’ясувати їхні імена, уточнити біографії, одержати від рідних фото, а також зібрати дані про багатьох інших членів команди, авторові потрібно було майже 20 років. Ця підсумкова праця його життя – як реквієм за спочилими в морі. Достеменно всіх із них встановити так і не вдалося: надто великий був страх перед гласністю у колишнього командування, і частина архівних матеріалів пропала. Очевидно, вже безповоротно! Крім членів екіпажу лінкора, море прийняло життя моряків, які з суден прийшли на поміч, водолазів, що брали участь у рятувальних роботах.
Кілька книжок про цю катастрофу, що з’явилися у 80-ті роки минулого століття, намагалися відповісти переважно на публічне питання про причину фатального вибуху. Найпопулярнішою виявилася версія про те, що спрацювала міна, залишена в бухті фашистами ще від часів війни. Досить правдоподібною є й версія про те, що корабель підірвали італійські диверсійні підводні плавці. Як підтвердження наводяться доводи, що лінкор був отриманий за репарацією з Італії. Більше того, у новинах промайнула інформація про зізнання одного старого італійця в тому, що саме він був у складі диверсійної групи. Не залишається без уваги й припущення про участь у диверсії НАТО. Адже був пущений на дно потужний на ті часи бойовий корабель супротивника, який міг перешкодити запланованій блоком висадці англо-французьких десантних військ на береги Суецького каналу. На жаль, немає підстав спростувати ще один варіант: у ті роки група політичних змовників прагнула до захоплення влади в колишньому СРСР. Її члени сподівалися шляхом подібної сенсаційної акції скинути частину керівництва країни. До речі, багатьох офіцерів дивували команди, що надходили з головкому. Є думка, що якби вони були професійнішими та гуманнішими, жертв було б набагато менше.
Та все ж не інтригуючі звіти й посилання на засекречені раніше матеріали становлять основну ідею книжки О. Бар-Бірюкова. Головне для нього – люди, понад 400 бойових товаришів, про яких вдалося знайти біографічні дані. Він знав корабельну службу, розпорядок дня, особисто спілкувався з матросами, старшинами й офіцерами. Другий розділ книжки присвячений змалюванню їхніх настроїв, соціального статусу, вираженню їхнього національного світогляду, звичок, відносин між собою. Це живі штрихи до того часу, які перетворили побутописання в літопис.
На переконання заслуженого працівника освіти Леоніда Фурсенка, у якого на «Новороссийске» загинув двоюрідний брат, дослідження породжує багато паралелей зі службою на сучасному військовому флоті. І порушує питання про нинішній моральний клімат в екіпажах.
Велику допомогу у збиранні фактажу подала авторові вдова одного із загиблих на лінкорі – Юхима Михайловича Матусевича – Ольга Матусевич. Її чоловік, будучи інженерним капітаном третього рангу, виконував на лінкорі обов’язки командира БЧ-5. До останньої хвилини він керував боротьбою за живучість у машинному відділенні. Геройський приклад земляка, що до кінця залишився вірним військовому обов’язку, спонукав краєзнавців на створення в селі Миколаївці Білгород-Дністровського району музею, де шанують його пам’ять. Музей з матеріалами про загиблого на «Новороссийске» матроса Сталіна є в Ренійській середній школі № 4. Є музей і в Будейській школі Кодимського району, з якого колись призивався на флот Микола Люберанський.
