Нову книжку прози одеського письменника Василя Полтавчука «Іванові зяті», що вийшла у світ за підтримки Одеської обласної державної адміністрації наприкінці минулого року у видавництві «Астропринт», складають 18 оповідань. Збірку відкриває передмова видатного дослідника української прози, лауреата Шевченківської премії Василя Фащенка – «Мудрість простоти».
Ось що писав професор Василь Васильович Фащенко про свого учня – нині кандидата філологічних наук, члена Національної спілки письменників України, автора кількох книжок прози та літературно-критичних студій:
«Оповідання Василя Полтавчука – це негаласливо відгранені життєві історії, випадки, за якими людські долі з їхніми правдами і кривдами. У часі – від воєнного лихоліття, котре гірко відлунює в душах і понині, до днів теперішніх – не дуже багатих на радісні миті. Зате, як і тоді, щедрих на таланти творити добро, виступати проти зажерливості – на захист людської гідності».
Найчастіше автор звертається до доль українських жінок. Це традиція, яку можна прослідкувати у нашій літературі від «Слова о полку Ігоревім», а особливо – від Тараса Шевченка. Уроки Кобзаря бере до серця і Василь Полтавчук. Наприклад, він добирає до оповідання «Голубка» епіграф з незабутнього віршотворця:
Чи винна ж голубка,
що голуба любить?
«Поет створив незвичайний культ жінки, – писав колись Василь Фащенко. – ...Можна погодитись із цим ідеалом і побажати усім нам нести в собі хоч часточку Шевченкової любові-поваги, любові-схиляння перед жінкою. Це теж на часі, це просто необхідність, коли на нашу молодь насувається технократично-цинічна чума безлюбов’я, пропагованого горлохватським примітивом так званої «масової культури».
Жінкам присвячені оповідання Василя Полтавчука про воєнне і повоєнне життя у селі – «Десята», «Руса коса до пояса», «Голубка», «Зустріч», «Другий фронт», часів перебудови і сьогодення: «Ім’я любові», «Звичай наших жінок», «Базарний день», «Розлюблена».
Серед цих творів особливо запам’ятовується оповідання «Ім’я любові». Воно, либонь, одне з небагатьох, що позбавлене трагізму, світле і життєстверджувальне. Йдеться у ньому про молоду вчительку Любину, якій потрібно їхати на зустріч із коханим у зимову заметіль. Ніхто, крім Филимона Петровича, не погоджується їхати у негоду. Але власник «ниви» погодився допомогти вчительці не тому, що та пообіцяла добре заплатити. Вона нагадала йому дружину Катерину. Така ж затята!
Визнаний теоретик новелістичного жанру Василь Фащенко звертає увагу читача на те, що автор дотримується класичної традиції у побудові стислого епічного твору: буденна фабула обов’язково має крутий поворот у своєму розвитку і новелістичний пуант. І робить це не для приголомшення читача, а для втіхи осягнення ним сподіваної несподіванки.
Згадане оповідання завершується так:
«…я вийняв гроші, одержанні за поїздку, перерахував і обережно, щоб не потривожити сон, засунув їх у кишеню Любининого пальта. А потім заїхав на вокзал і в безсонної квітникарки купив букет хризантем Катерині, дружині моїй, значить, Каті…»
Зовсім на інших реаліях життя побудоване оповідання, що дало назву нової книжки, «Іванові зяті». Головний герой – фермер Іван. Життя Івана та його родини за нових умов господарювання автор передає кількома реченнями.
«…коли почали паювати землю, Іван не піддався на умовляння тих, що хотіли залучити його до нової господарської спілки. Відокремив сімейні паї, долучив до них материн, а також ті, які належали батькам Гандзі, і почав хазяйнувати самостійно. На перших порах далеко не все ладилося, але роботи Іван не боявся, та й Гандзя його була кмітлива і проворна. Вже через рік купили вони старенькі «жигулі», а невдовзі, як Іванна пішла у перший клас, стяглися і на нову іномарку».
У фермера Івана зростали три доньки. І дбайливий господар мріяв про трьох хазяйновитих зятів, як він буде з ними спілкуватися.
Та спілкування із зятями у Івана не вийшло. Старша донька поїхала до Арабських Еміратів, середульша – до Ростова-на-Дону, наймолодша Іванна знайшла одруженого іноземця.
Завершується оповідання тим, що Іван замість спілкування із омріяними зятями улюблених доньок, спілкується з бутлем самогону…
Героями багатьох оповідань виступають сільські підлітки, ветерани праці.
Повернімося ще раз до Тараса Шевченка. Він якось згадував, що художник Брюллов, причетний до його долі, жодної лінії не дозволяв собі провести без «моделі». Мабуть, кожний серйозний письменник теж не може написати справді значний твір без «моделі». А «моделями» у творах Василя Полтавчука слугують наші сучасники. Переважно сільські трудівники.
