Уже кілька років редакція друкує краєзнавчі нотатки у рубриці «Одеська Шевченкіана». Цьогорічну їх серію відкриваємо розповіддю про перебування у Південній Пальмірі видатного російського поета, перекладача, літературного критика, видавця, учителя Олександра Пушкіна, іменем якого названа одна з центральних вулиць нашого міста, Василя Андрійовича Жуковського. Безстрашність Жуковського, який говорив можновладцям правду, можна порівняти із безстрашністю декабристів. І це є зайвим підтвердженням того, що був він людиною високоморальною. Василь Андрійович полегшував тернистий шлях багатьом, користуючись становищем вихователя спадкоємця престолу. Зокрема, завдяки Жуковському був визволений з кріпацтва Тарас Шевченко.
Навесні 1837 року спадкоємець престолу вирушив у подорож по Росії. Серед багатьох придворних вельмож супроводжував майбутнього царя Олександра ІІ і вихователь Жуковський. Царська свита побувала і в містах колишньої Московії, і в Сибіру, і на півдні – у Харкові, Полтаві, Кременчуці, Вознесенську. 26 серпня Василь Андрійович Жуковський уже чаював в Одесі, у своєї племінниці Анни Петрівни Юшкової (по чоловікові Зонтаг).
Анна Петрівна розпитувала про петербурзьких та московських знайомих, про подробиці смерті Олександра Пушкіна, цікавилася творчими новинами. Найбільше говорили про Брюллова. Жуковський захоплювався малюванням, був обізнаний з європейським живописом, цінував творчість Брюллова дуже високо. Від Брюллова та конференц-секретаря Академії художеств Василя Івановича Григоровича він уперше почув ім’я Тараса Шевченка.
– Чим привернув увагу цей Шевченко? – поцікавилася Анна Петрівна.
– Його відрекомендував мені Гребінка. Він чудово малює. Пише божественні вірші. До того ж мовою своєї батьківщини – землі Київської. Ось послухай:
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки:
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька:
Бо люде чужії її засміють.
– То Ви, Василю Андрійовичу, по-малоросійськи читаєте?
– Хрещений батько навчив, усиновитель. Він родом із Київської губернії, безмаєтний дворянин. Чудово співав і грав на бандурі. А цей юнак підневільний, кріпосний художник.
– У Вас теж було нелегке дитинство…
– Коли до мене підвели Тараса, мені були уже відомі його вірші. Я згадав свою матір, турчанку Сальху. Її привезли з Бендер як трофей і подарували батькові – Афанасію Івановичу Буніну. Її охрестили у православну віру, видали папір, що вона віднині Єлизавета Дементіївна Турчанінова. Тричі у неї народжувалися дівчатка від мого батька і помирали. Потім народився я. Батько попросив Андрія Григоровича Жуковського, який жив на пташиних правах у маєтку, всиновити мене. Так я став Жуковським.
– А що ж батько?
– Невдовзі батько помер. Він не залишив мені нічого. Тому досить рано довелося ставати на службу. Та добрі люди мені допомагали. Хочу і я допомогти цьому нещасному юнакові. Я ж ніби за родом Жуковських вважаюся його земляком.
Уже після чаю, залишившись наодинці, Василь Андрійович згадував про початок тяжкої служби в Соляній конторі, про боротьбу з відчаєм – це була боротьба за власну душу. Йому здавалося, що він «нікому не потрібен», його долали тяжкі думки про матір (її напіврабське життя), про власне становище прийманої дитини у родині Буніних.
Знову перед очима постав Тарас. Творче визнання серед земляків, відвідування навчальних класів Товариства заохочення художників… Василь Андрійович згадав, як Венеціанов, небайдужий до доль багатьох талановитих молодих людей із кріпосних, звернувся до нього, Жуковського. Він замовив Тарасові портрет Єлизавети Нахімової, доньки доглядача Зимового палацу, допоміг йому домовитися про сеанси. Юнак чудово впорався із замовленням. Друзі-земляки показали Брюллову роботи Шевченка. І той похвалив їх.
Підневільне становище дуже пригнічувало юнака. Одного разу його ледве врятували від самогубства. Василь Андрійович, згадавши про власні напади відчаю, написав йому заспокійливого листа. Переказував йому Гребінка, що хлопець цілував написане і плакав.
– Мабуть, якась спільність є між вами, – зітхнула Анна Петрівна.
– Він дуже любить читати. Це вірна ознака, що він духовно зростатиме. Він зізнавався землякам, що як тільки-но бере в руки книжку або журнал з віршами, він починає хвилюватися, ніби відчиняються перед ним двері у невідомий світ.
Юнак Шевченко навчився самостійно оцінювати прочитане, не беручи до уваги загальновизнану думку, судження авторитетів. Власне судження він виношував ніби дитину.
– А Ваші вірші він читав?
– Виявляється, він добре знає те, що друкувалося. Я запитав, чи сподобалося щось. Він сказав: що пам’ятає рядки з «Пісні бідняка»:
И я в семье моих родных
Когда-то счастлив был;
Но горе спутник мой с тех пор,
Как я их схоронил,
Я вижу замки богачей
И их сады кругом…
Моя ж дорога мимо их
С заботой и трудом…
Я був вражений… А ще більше був вражений, коли він прочитав мої вірші про Пушкіна.
Он лежал без движенья, как-будто
по тяжелой работе
Руки свои опустив. Голову тихо склоня,
Долго стоял я над ним, один,
смотря со вниманием
Мертвому прямо в глаза;
были закрыты глаза,
Было лицо его мне так знакомо,
и было заметно,
Что выражалось на нем, – в жизни такого
Мы не видали на этом лице…
Його очі палали!.. Виявляється, Пушкін – його улюблений поет. Гріх не допомогти цьому нещасному.
…Збереглися одеські нотатки Жуковського: «27 августа. Осматривал город с Анною Петровною… 28 августа. Прогулка по городу. Осмотр дома графа Воронцова… Обед на хуторе Анны Петровны… Ввечеру в театре… 29 августа. Обозрение карантина. Рисование на пристани».
Звідси відкривалася блакитна далечінь. На березі сиділи вусаті рибалки. Біля них – сліпий кобзар. Василь Андрійович наслухався уже їхніх речитативів, доки подорожував з Курська до Харкова, з Харкова до Полтави, з Полтави до Кременчука, з Кременчука до Вознесенська. Цієї дивної пісні, чи як тут, у Малоросії, думи, він ще не чув:
На узбіччі долини,
біля двох сокорів козацьких,
Там козак, постріляний, порубаний,
на рани смертельні знемагає…
З козаків, мабуть… Як от той юнак Шевченко. А тепер от кріпак… Раб…
Знову зринули рядки того талановитого юнака. Вони ніби написані про матір його, Василя, турчанку Сальху:
Така її доля… О Боже, мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила…
Перед від’їздом з Петербурга на літературному вечорі у Євгена Гребінки він обмірковував з Михайлом Вієльгорським, як полегшити долю юнака.
Для дослідників співчутливі діячі російської культури залишили такий спогад:
«Шевченке было 23 года; жизнь кипела в нем, мысли о близкой свободе и надежда на лучшее будущее оживляли его».
Врешті-решт задум викупу з кріпацтва вдався. Василь Жуковський вручив поетові відпускну 25 квітня 1838 року на квартирі у К. Брюллова. Тарас Шевченко, як відомо, присвятив Жуковському поему «Катерина». Цю поему видавали окремою книжкою і в Одесі. Наш Кобзар з вдячністю згадував Жуковського в «Автобіографії», «Щоденнику», повісті «Художник», у листах до Михайла Лазаревського, до одеських адресатів Андрія Лизогуба, Варвари Рєпніної. Збереглася чернетка листа до Жуковського в січні 1850 року з Оренбурга. Засланець просив його поклопотатися перед начальником Третього відділу О. Орловим про дозвіл малювати. Тарас Шевченко намалював копію портрета Жуковського роботи К. Брюллова на знак глибокої вдячності до видатного діяча російської культури.
