Підполковник у відставці Павло Миколайович Панчошенко з Цезарівки, що в Іванівському районі, про професію військовика мріяв з дитинства. Про це розповідав однокласникам, писав у шкільних творах.
Після завершення строкової служби повернувся додому, вступив до Свердловського військового училища. Вже офіцером продовжив службу в танковому полку Миколаївській дивізії. Двічі пройшов крізь горнило Афганської війни.
– Там навколо були смерть, кров убитих й поранених друзів, там загинув, підірвавшись на міні, наш командир полку, підполковник Анатолій Іванович Редечкін, – згадує Павло Миколайович.
Вперше прибувши початку січня 1980 року до Кушки, три місяці допомагав там прикордонникам, які управляли залізничними відправками всього необхідного з СРСР до Афганістану. 1983 року його направили служити до західного Афганістану. Два роки офіцер-політпрацівник виконував разом з іншими командирами і солдатами бойові завдання, брав участь в операціях зі знешкодження окремих бандформувань.
Через Кабул літаком прибув до Шинданда – місця дислокації частини. Бойове хрещення отримав під Гератом, ліквідовуючи банду душманів. Потім був нічний бій у Фараху. Невдовзі надійшов наказ командування – знайти та звільнити розвідроту з солончаків у пустелі. Очоливши бронегрупу – три танки та БТР – капітан П.М. Панчошенко вирушив на пошуки наших солдат, з якими перервався радіозв'язок.
– Слід було якомога швидше подолати 90 км. В пустелі дуже важко орієнтуватися. Але ми таки знайшли підрозділ – їх машини засіли в солончаках. Вночі вирушили назад. Хоча, зазвичай, вночі намагалися не пересуватися. Але іншого виходу не було. У душманів дуже добре працювала розвідка, вони швидко один одному передавали сигнали, де саме йдуть "шураві", тобто радянські солдати. Якби розпочали рух вранці, маршрут було б заміновано. Навіть вночі бачили, що вже були підготовлені ями під фугаси та міни, – згадує він.
За цей рейд Павло Панчошенко був нагороджений орденом Червоної Зірки.
Наприкінці 1984 – початку 1985 років практично за місяць проїхав майже півтериторії Афганістану, супроводжуючи від Герата до Кандагара військовий ансамбль пісні і танцю 40-ї армії. Та про те як отримав контузію, як втік із госпіталю, бо ж не міг лежати, коли товариші повсякчас перебувають в небезпеці, Павло Миколайович не писав в листах додому. В них він розповідав про спеку та особливості побуту місцевих жителів. Це сьогодні, озираючись в минуле, підполковник з болем в серці згадує:
– В Афганістані мені довелося переосмислити життя. Досі незрозуміла для мене психологія тамтешнього населення, – говорить Павло Миколайович. – Якось місцевий хлопчик впав з висоти на очах солдат, а батько заборонив нам відвезти його до госпіталю, мовляв: Аллах дав, Аллах забрав. Довелося силоміць забрати скалічену дитину та відправити на лікування. Співпрацюючи з місцевими солдатами й розвідниками, перед боєм ми часто відправляли їх, щоб попередили та вивели з-під удару місцеве населення. Душмани ж часто, навпаки, робили мирних жителів своїми заручниками, прикривалися жінками та дітьми. Наші госпіталі приймали на лікування і місцевих, але якщо афганські солдати йшли лікуватися, то мирні жителі не поспішали, боялись. У кожному полку була група по роботі з місцевим населенням, яка двічі-тричі на місяць зі старійшинами приїздила до певного населеного пункту, привозила цукор та крупи.
1985 року Павло Панчошенко повернувся в Миколаївську військову частину, закінчив академію і до відставки служив в Забайкаллі. А згодом повернувся на малу батьківщину – в Цезарівку. Майже три десятиліття військової служби, участь в Афганській війні загартували характер підполковника. Він і сьогодні активно допомагає вирішувати проблеми як депутат Червонознам'янської сільської ради, обстоює інтереси громади. І часто згадує друзів – тих, кого давно немає, зустрічається з тими, з ким пройшов афганськими дорогами.
– На щастя, наша молодь знає про Афганістан лише з фільмів. Переглянувши чимало з них, найвдалішим вважаю "Дев’яту роту", інші ж не дуже схожі на реальні події десятирічної війни, – говорить Павло Миколайович Панчошенко, – важливо не просто розповісти про те, як було насправді, головне – ніколи не допустити повторення такої чи будь-якої іншої війни.
